Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

самих — законів і стійко витримуватиме холодну зневагу з боку системи. Шкода, що з цього принца-наступника нічого не вийшло; як-не-як, він міг би перевершити Амплангера. Міг би. Загублений інтелект, здатність до аналітичного, абстрактного, глибоко теоретичного мислення, замішана на досить багатій — хоч і не надто багатій — уяві. Справді немало як на таких батька й матір, на їхнє походження і становлення. І все ж є в цьому ніби якийсь стиль: у них ніколи, зокрема й у «замочку», не було нічого кар'єристського. Ніколи. І це досить дивно, адже йому, людині, можна сказати, такого самого походження, властиві інші риси. Взяти, приміром, оце грубе обличчя, в якому люди вбачають приховану жорстокість. І хоч спочатку в нього тієї жорстокості зовсім не було, згодом, коли її почали йому раз у раз приписувати, вона таки розвинулась. Хто тепер повірить, що загалом він чоловік боязкий? Самотній і боязкий. А Гільда в це не тільки вірила — вона про це й знала... І саме з нею, Гільдою, він розлучився, поклавши початок цілій низці невдалих шлюбів. Кете Тольм знов має рацію: його четверта, Едельгард, просто «дурна погань»; навіть тіло в неї хтозна й чому, але якесь дурне, а ті кілька трюків, що їх вона навчилася — де? — чи тільки перейняла, через тижнів три вже віджили свій вік. Ота неприродна хтивість, хрипке шепотіння, почуте в дешевих фільмах, не дає насолоди не тільки йому, а й їй самій. А останнім часом оця пиятика з самого рання, ця вдавана меланхолія, в якій нічого, анічогісінько справжнього немає, оці манери нещасливої жінки, через які з нею ніхто не хоче приятелювати, ця вульгарність, аж надто справжня, щоб справляти враження модної... Дурна погань чи, може, бідолашна погань, в якої навіть руки дурні й понівечені,— Едельгард, певно, ще як їздила до сусіднього містечка в школу, приохотилася на вокзалах та в дешевеньких кав'ярнях до гашишу й усіляких таких модних витребеньок, пустилася берега, а крім того, вона належить до покоління, що просто жити не може без музики, коли то взагалі музика; від рання до смеркання, а то й уночі, коли Едельгард не може заснути,— все музика, музика, музика. Саме це, мабуть, і доведеться назвати як справжню причину розлучення: скрізь, де тільки можна, навіть у туалеті, в неї стоять оті розтриклятущі магнітофони або гучномовці й автоматично вмикаються, щойно вона торкнеться дверної ручки; є вони, певна річ, і у ванній, і в спальні, й у всіх салонах, і навіть у підвалі — ще відтоді, як Едельгард удавала з себе господиню й дбала про білизну та харчі. Повсюди гримить музика, повсюди валяються касети. На щастя, тепер вона хоч поїхала на якийсь острів — чи то на Нордернай, чи то на Кампен, він добре й не знає; певно, підняла на ноги всю групу охорони — це вона любить. Едельгард уже й так заздрить Тольмам — аякже, у них-бо ще більше отої «метушні з безпекою». Це в неї нове захоплення: контролювати витрати на безпеку і звідси виводити свій «ранг»: на якому, мовляв, вона місці за числом охоронців — на другому, третьому чи четвертому?

Скоро він має з нею розлучитись і сподівається тільки, що вона не викидатиме багато коників. Шкода йому старих Келерів, її батька й матері, цих простих, милих, скромних людей, що всупереч усім економічним законам і здоровому глузду й далі спокійнісінько торгують собі в крамниці, гнуть спину по вісімнадцять годин на день, заробляють за годину, мабуть, десь по марці вісімдесят чи щонайбільше по дві марки, і коли все це полічити, врахувати економію на квартирній платі у власному будинку — орендна плата до уваги, звичайно, не береться,— а також економію завдяки споживанню дешевших харчів, тоді вони, може, таки виходять (це якщо кожне з них працює не менш як по сто годин на тиждень та ще й зі страхом пильнує за тим, щоб не минув термін реалізації молока й інших продуктів) на дві з половиною чи, може, три тисячі марок на місяць, хоч і думають, нібито заробляють силу грошей, тоді як насправді дістають куди, куди менше за першого-ліпшого приїжджого турка, а сам він, Бляйбль, має понад три тисячі щодня. Казати тим милим, скромним людям про ці підрахунки і збивати їх з пантелику, звісно, не варто. Келери сидять собі у своєму гніздечку, ходять до церкви, співають у хорі, вони шановані й навіть по-своєму культурні. Має їхнє життя і свій стиль. Коли вони запрошують когось на обід, по-святковому накривають стіл і старий помагає на кухні, а стара щоразу, подавши нову страву, скидає фартуха й вішає його на спинку стільця,— в усьому цьому є свій стиль. І вино в них чудове, й кава прекрасна, а домашні еклери — їх пече, видно, старий, адже він, здається, вчився на пекаря — заслуговують найвищої похвали. Келери люди досить стримані, однак не полохливі й анітрохи не почувають себе ніяково перед могутнім, багатим, відомим у пресі зятем, що своїм супроводом здіймає в селі цілий переполох,— повсюди вартові, охоронці, так ніби приїхав якийсь державний діяч. Обстановка в них нагадує йому про рідний дім, але там усе було ще скромніше, і його батько й мати були не католики, а євангелісти. Скромніше... Та для того, щоб порівнювати, треба знати, як жили Келери сорок, п'ятдесят років тому,— до того, як померли дід та баба й вони успадкували крамничку. Милі люди, що в злет своєї зіпсутої доньки не дуже й вірять — і слушно, до речі, роблять — і щоразу, коли подадуть каву та лікер, припрошують її пограти на піаніно, і вона грає, знудьговано й байдуже, намагаючись показати свою зневагу до такої ось музики; спотворить Шуберта, позбавить решток привабливості Шопена, а тоді ще й заходиться по-дурному хихотіти з приводу цього «музичного десерту». Кете Тольм правду сказала; його четверта — просто «дурна погань»; про це йому шепнув під секретом Амплангер, а той уміє підслухати — зокрема, певно, й по телефону — щось цікавеньке.

Нехай собі й далі світить від нудьги своїми цицьками на Нордернаї. А він подзвонить якось Тольмам, поїде до них на чай або запросить їх на чай до себе, а може, навіть вип'є з ними по чарці. Тут треба дещо з'ясувати. Певна річ, це він «підсадив» Тольма на таку висоту,