Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

відвести додому автомобіль. Засмаглий на африканському сонці і вкритий зморшками в постійній боротьбі проти підступного норову коней, скутий покаліченою ногою, пораненою під час бурської війни (і, може, вона й врятувала йому життя під час світової війни), Вел мало змінився з того часу, коли вони з Голлі заручилися: та сама щира, чарівна усмішка, тільки вії, мабуть, стали ще густішими й темнішими, але все так само іскрилися крізь них світло-сірі очі, та ще ластовиння проступило виразніше, та волосся на скронях взялося сивиною. Він скидався на людину, що довго жила під пекучим сонцем життям невтомного наїзника.

За ворітьми він круто розвернув машину й запитав:

— А коли має приїхати юний Джон?

— Сьогодні.

— Може, щось треба для нього? Я можу привезти в суботу.

— Не треба нічого. Але, можливо, ти приїдеш тим самим поїздом, що й Флер,— о першій сорок.

Вел пустив свій «форд» галопом; він і досі їздив машиною так, як їздять у новій країні, де погані дороги,— без компромісів і готовий до того, що кожна вибоїна може спровадити його на небеса.

— Ця юна леді чудово знає, чого вона хоче,— сказав він.— Ти помітила це?

— Так,— відповіла Голлі.

— Дядечко Сомс і твій батько... Трохи незручне становище, правда?

— Вона цього не знає, і Джон не знає, і, звичайно, нічого їм не треба розповідати. Лише п'ять днів, Веле.

— Сімейна таємниця! Нехай буде так!

Коли Голлі вважає, що нічого боятись, то, певно, воно так і є.

Скосивши на нього лукавий погляд, вона спитала:

— Ти помітив, як вона спритно напросилася до нас?

— Ні!

— Дуже спритно. Що ти про неї думаєш, Веле?

— Гарна й розумна, але з норовом: коли розпалиться, то, чого доброго, може стати дибки.

— А от цікаво,— пробурмотіла Голлі,— чи й справді вона типова сучасна дівчина. Англія так змінилася, що важко щось зрозуміти.

— Тобі? Адже ти завжди так швидко в усьому розбираєшся.

Голлі засунула руку в кишеню його пальта.

— З тобою й іншому усе стає ясним,— додав підбадьорений Вел.— А що ти скажеш про того бельгійця Профона?

— Як на Мефістофеля, він досить добродушний.

Вел посміхнувся.

— Мені здається, що для друга нашої родини він дивна особа. А втім, наша родинна історія робить часом дивні зигзаги: дядечко Сомс одружився з француженкою, твій батько взяв шлюб із першою дружиною Сомса. Наші діди такого не пережили б.

— І не тільки наші, любий.

— Машина просить батога,— зауважив раптом Вел.— На підйомі вона не бажає підбирати під себе задні ноги. Доведеться погнати її чимдуж під гору, а то я запізнюся на поїзд.

Для нього в конях було щось таке, що завадило йому по-справжньому полюбити автомобіль, і коли він сидів за кермом, «форд» їхав зовсім інакше, ніж тоді, коли його вела Голлі. На поїзд він устиг.

— Будь обережна, коли їхатимеш додому; не попускай їй, бо інакше вона скине тебе на землю. До побачення, серденько.

— До побачення,— відгукнулася Голлі й послала йому рукою поцілунок.

В поїзді, повагавшися чверть години між роздумами про Голлі, ранковою газетою, спогляданням чудового весняного дня й невиразними спогадами про Ньюмаркет, Вел поринув у глибини невеличкого квадратного записника — все імена, родовід, походження коней, примітки про масть і стать. Форсайт, що жив у його душі, міг придбати коня тільки певної крові, але рішуче стримував нахили Дарті, які штовхали його на ризик. Повернувшись до Англії після вигідного продажу своєї південноафриканської ферми і кінського заводу й помітивши, що сонце тут світить досить рідко, Вел сказав собі: «Мені просто необхідно взятися до якогось діла, бо інакше в Англії я помру з нудьги. Полювання не врятує мене; я розводитиму й об'їжджатиму коней». Із спостережливістю й рішучістю, набутою тривалим перебуванням у новій країні, Вел визначив слабкі сторони сучасного конярства. Тепер усі засліплені модою і високою ціною. А він купуватиме за екстер'єр, і до біса родовід! І ось його самого починає вабити благородна кров! Напівсвідома думка ворушилася в його голові: «Цей клятий клімат змушує людину бігати по колу. Та однаково я повинен мати коня крові Мейфлай».

У такому настрої він прибув до Мекки своїх сподівань. Людей було небагато, день видався сприятливий для тих, хто дивиться на коней, а не в рот букмекерові, і Вел рушив до загорожі, куди вивели скакунів. Двадцять років життя в колоніях позбавили його дендізму, прищепленого вихованням, але зберегли в ньому вишуканість наїзника й загострили його спостережливе око на те, що він називав «дурною пихою» деяких англійців і «папужачими вивертами» деяких англійок — для Голлі це було зовсім не властиво, а Голлі була для нього взірцем. Спостережливий, меткий, кмітливий, Вел одразу ж брався до діла, чи то йшлося про купівлю коня, чи про випивку; от і тепер, нагледівши молоденьку мейфлайську кобилу, він збирався взятися до діла, коли поруч пролунав повільний голос:

— Містер Вел Дарті? Як поживає місіс Вел Дарті? Сподіваюсь, вона при доброму здоров'ї.

І він побачив біля себе бельгійця, з яким познайомився у своєї сестри Імоджен.

— Проспер Профон. Ми познайомились недавно за сніданком,— мовив той.

— Як поживаєте?— промимрив Вел.

— Дуже добре,— відповів мосьє Профон із незрівнянно млявою усмішкою.

Голлі назвала його «добродушним Мефістофелем». Авжеж. Він і справді трохи схожий на Мефістофеля через оту темну гостру борідку; проте це був Мефістофель сонний, добродушний, з гарними і навдивовижу розумними очима.