Стів Маккартер - Руйнуючи долі, Стів Маккартер

Коли минула ще година, а дівчина так і не з’явилася, драйтл вирішив сісти. Додому йти алхіміст не збирався. Він або дочекається її цієї ночі, або з чистим сумлінням піде спати вранці. Знаючи, що він її не пропустив. Ще за годину очі почали злипатися.

- Якщо порівнювати людину з твариною, то, знаєш із якою б я порівняла тебе?

Довгоочікуваний голос. Алхіміст підхопився на ноги, виправляючи свій одяг. Що вона там питала? Він трохи потрусив головою, щоб розвіяти сон.

- З віслюком. - відповіла сама на своє питання дівчина в чорному плащі, збігаючи сходами і стаючи від нього вже на звичній відстані п'яти кроків.

- Тому що у мене такі ж красиві зуби? - спитав він і ступив крок.

- Мм… так. Саме тому. - посміхнулася незнайомка своєю чарівною усмішкою.

У алхіміста по спині пробігли мурашки.

- А я б порівняв тебе з іскоркою від багаття. На неї приємно дивитись, але неможливо спіймати.

Дівчина зробила здивоване обличчя:

- Ти не зовсім зрозумів суть. Ми порівнюємо із тваринами. Іскорка – не тварина.

І вона сама зробила крок уперед, замість нього, даючи зрозуміти, що хоч порівняння не в тему, але їй сподобалося.

- Чи ти раніше Іскоркою називав ту мишу, що кожен вечір до тебе прокрадалася і крала в тебе їжу?

Поєднувач засміявся. Він зробив крок уперед. Вона подивилася на нього із запитанням.

- Так утомився за сьогодні. Стріляв з нашої машини по облоговим машинам амаліонів.

- По тим, що кидали в нас каміння?

- Угу. За останньою довелося трохи поганятися. Амаліони зрозуміли, чим справа пахне, і почали її відводити, ще й петляючи, щоб нас заплутати. - посміхнувся алхіміст, згадуючи те важке полювання.

- І як же ти у неї влучив? Вночі, в мішень, що рухається? - дівчина не приховувала свого інтересу.

- Ну… - драйтл почухав потилицю, опустивши погляд. - Правду кажучи, нам допоміг Максуд.

- А він ще й у темряві може бачити? - з усмішкою спитала дівчина.

- Ну, можна й так сказати. - він не знав, як їй відповісти так, щоб не збрехати і не видати більше, ніж треба.

- Зовсім непогано мати такого союзника. - фігура у плащі підібгала губи. - Тоді можна всім розповідати, який ти влучний стрілець.

Незнайомка зробила крок назад.

- Але я трохи спостерігала за тобою. Підеш ти чи ні. - дівчина посміхнулася і зробила два кроки вперед.

Алхіміст запропонував їй руку, вона вдала, що не помітила. Чому? Майже до ранку вони гуляли разом. Говорили, сміялися, навіть трохи сперечалися. Як тільки сірість ранку почала пробиватися крізь темряву ночі, вона пішла. Поєднувач, зачарований нею, ще якийсь час стояв на стіні, відчуваючи приємний смак від розмови з цією дівчиною.

Наступні дві доби пройшли спокійно. Ворог не нападав. Він будував нові машини. Але не для обстрілу. Висока вежа на колесах. Через них противник планував зайти на мури. Десятки таких веж височіли над сірою масою. Будували вони їх подалі від стін фортеці, щоб їх не спіткала доля катапульт. Максуд казав, що у кожній такій неодмінно буде група з водою, щоб швидко гасити вежу у разі підпалу. І ще сказав, що вони швидко пересуватимуться. Луксори зможуть їх доштовхати за лічені хвилини до стін.

Але Поєднувача більше турбувала ситуація з їжею. Він уже відчував постійний голод. Живіт відгукувався різними звуками, натякаючи, що такий підхід до харчування ні до чого хорошого не приведе. На рідкісних зборах генерали поводилися дедалі агресивніше. Максуду потрібно було докладати зусиль щоразу стримуючи воїнів. Їжі залишилися лише на кілька днів. Поєднувач постійно носив із собою флягу з водою. Коли почуття голоду прокидалося, він пив із неї, щоб хоч якось утихомирити свій шлунок. Ще йому досі було сумно від того, що кудись зникла Жука. Якщо вона зникла через те, що ключова подія вже сталася, то хоч би підказку йому залишила. Що це за подія? Чому ключова? Лише одна радість давала йому надію. Тільки ночі він чекав найбільше на світі. Цілий день він думав тільки про одне — швидше її побачити. Ці дві останні ночі вони так само добре провели час. Він багато розповідав про себе. Їй було цікаво. Вона дуже здивувалася, коли дізналася, що його майже п'ятнадцять років звали Сорок Третім. Він розповів їй про Скелю Імен та пообіцяв її зводити до неї. А вона погодилась. Але за умови, що він все-таки впише туди своє ім'я. Загалом, лише зустрічі з нею і дозволяли продовжувати радіти життю, незважаючи на всі навколишні проблеми. Часто він ловив себе на думці, що сидить, стоїть, іде та посміхається. Напевно, збоку це могло здатися дивним. Але його це особливо не цікавило. Алхіміст остаточно зрозумів, що закохався. Остаточно і безповоротно. Ні, це він зрозумів з самої їхньої першої зустрічі, коли вона повернула до нього голову і її шовковисте волосся сколихнулося у світлі місяця, а очі зазирнули йому в душу. Нині він це прийняв. Змирився і зрозумів, що нічого не хоче так сильно, як бути поруч із нею. Чути її голос, милуватися її обличчям. Обіймати та цілувати. Алхіміст сковтнув. А вона тримала дистанцію. Завжди. Усі його спроби перейти на наступний щабель, розбивалися об її непробивний захист. Вона уникала тем, на які не хотіла говорити, ухилялася, відповідала розпливчасто або взагалі переводила розмову в інше русло. Про себе майже нічого не розповіла. Він знав, що її батько дуже строгий і дуже багатий. Займає видатну посаду в імперії. А мати із простих. Судячи з того, як вона це говорила, батько неодноразово акцентував на цьому моменті увагу, коли хотів чимось дорікнути своїй дружині. Звичайно, дівчина не казала нічого такого прямо. Але йому здалося, що деякі речі він почав розуміти і без слів. За її зміною в тоні голосу, за поворотом голови, навіть за швидкістю мови. По поглядах, по паузах між реченнями. Алхіміст прочистив горло, розуміючи, що знову посміхається. Він зітхнув.

Останні два дні робити особливо не було чого. Тому він міг присвятити час її пошукам. Він ходив під різними приводами до людей, майстрів, навіть до чемпіонів зазирнув. Але її ніде не бачив. Запитувати прямо він не хотів. По-перше, деяка таємничість їхніх стосунків йому дуже подобалася. По-друге, він не знав, як вона відреагує на його пошукові роботи. Чи не вважає вона його надто настирливим? Напевно, дівчина не просто так не називала свого імені і практично не давала про себе жодних відомостей. Він знову зітхнув. Сьогодні він попросить її розповісти хоч щось конкретніше. Може, навіть, скаже, що вона йому подобається. Освідчуватися в коханні, мабуть, було ще зарано. Чи ні?