Айн Ренд - Джерело

— Домінік, зачекай, поки він оговтається.

— Ти знаєш, що він не оговтається.

— Пожалій його хоч трохи.

— Не говори їхньою мовою.

— Він не мав вибору.

— Він міг закрити газети.

— Це було його життя.

— А це — моє життя.

Він не знав, що Вайненд колись сказав: любити означає робити виняток; а Вайненд не знав, що Рорк любив його достатньо, щоб зробити для нього найбільший виняток, намагаючись знайти компроміс. Але Рорк зрозумів, що це марно, як і будь-яка жертва. І те, що він сказав, стало підписом під її рішенням:

— Я кохаю тебе.

Вона роздивлялася кімнату, щоб буденність стін і стільців допомогла їй засвоїти науку, що вона її зараз вивчала. Стіни, що він їх створив, крісла, якими користувався, пачка його сигарет на столі, щоденні речі, що очуднюються, коли життя стає таке, як зараз.

— Говарде, я знаю, що ти збираєшся зробити на суді. Тому немає значення, якщо вони дізнаються правду про нас.

— Так, це не має значення.

— Коли ти прийшов того вечора і розповів мені про Кортландт, я не намагалася зупинити тебе. Я знала, що ти мусиш це зробити, і це був твій час, щоб запропонувати власні умови. Мій час зараз. Мій вибух у Кортландті. Дозволь мені зробити по-моєму. Не запитуй ні про що. Хоч би що я зробила.

— Я знаю, що ти зробиш.

— Ти розумієш, що я повинна так вчинити?

— Розумію.

Зігнувши руку в лікті, піднявши вгору пальці, вона змахнула долонею, наче струсила тему через плече. Усе було вирішено і до обговорення не підлягало.

Вона відвернулася від нього, легкою ходою перетнула кімнату, прагнучи зробити це місце своїм домом, заявити, що Роркова присутність стане правилом на всі її прийдешні дні, й довести собі, що може не робити того, чого цієї миті найбільше прагнула: стояти і дивитися на нього. Вона також знала, що зволікає, тому що не була готова до цього і ніколи не буде готова. Вона потягнулася рукою до пачки цигарок на столі.

Він схопив її зап'ясток пальцями і потягнув руку до себе. Притиснув її до себе й обійняв, притуливши свої губи до її вуст. Вона зрозуміла: кожна мить протягом цих семи років, коли вона прагнула цього і тлумила біль, думаючи, що подолала його, була облудою, нічого не відійшло в минуле, ніщо не зникло, все продовжувало жити, накопичуючись, посилюючи голод, і зараз вона мусить відчути це все, отримати відповідь і покласти очікуванню край.

Вона не знала, чи допоміг їй її вишкіл; не надто, подумала вона, тому що він взяв її на руки, приніс до крісла і всадовив собі на коліна; він беззвучно сміявся, немов дитина, але впевненість його рук, що тримали її, свідчили про турботу і заспокійливу обережність. Потім усе стало просто, їй не було чого від нього приховувати, і вона прошепотіла:

— Так, Говарде… так сильно…

І він сказав:

— Це було дуже важко для мене — всі ці роки.

І ці роки закінчилися.

Вона зіслизнула на підлогу, сіла, поклавши лікті йому на коліна, дивилася на нього і всміхалася; вона знала, що ніколи не досягла б такої чистої безтурботності, якби не зазнала всіх кольорів життя і не витримала б усіх випробувань.

— Говарде… усією душею, цілком і назавжди… без застережень, без страху, що вони зможуть щось заподіяти тобі чи мені… як ти захочеш… як твоя дружина чи твоя коханка, таємно чи відкрито… тут або в умебльованій кімнаті, що я винайму її в містечку поблизу в'язниці й де зможу бачити тебе через колючий дріт… це не має значення… Говарде, якщо ти виграєш процес — навіть це не має великого значення. Ти переміг давно… Я залишуся собою і залишуся з тобою — відтепер і назавжди — так, як ти захочеш…

Тримаючи її руки в своїх, він нахилився над нею, вона побачила його безпорадним, переможеним цією миттю, як і вона сама — і зрозуміла, що можна зізнатися в болю, але зізнатися в щасті означає оголитися, віддатися на поталу свідкам, але вони не потребували захисту одне від одного. Уже споночіло, морок поглинув кімнату, в якій залишилося видимим лише вікно і Роркові плечі проти неба за вікном.

Вона прокинулася від сонця, що било в очі. Лежала на спині й дивилася на стелю так, як дивилася на листя. Не рухатися, вгадувати вигляд місця за тінями, уявляти все в насичених барвах. Ламані трикутники світла на гіпсових плитках стелі підказали їй, що вже ранок і що вона зараз у спальні в Монаднок, а геометрію світла і стелю над нею створив він. Світло було біле — це означало, що ще дуже рано і промені пронизують прозоре гірське повітря, не наштовхуючись на перешкоди на шляху від сонця до спальні. Вага ковдри, важкої та інтимної на її голому тілі, нагадувала про минулу ніч. Шкіра, що вона відчувала її під своєю рукою, належала Рорку, який спав поруч.

Вона вислизнула з ліжка. Постояла біля вікна, схопившись руками за раму. Їй здавалося, що якщо вона обернеться, то не побачить своєї тіні на підлозі; світло мовби пронизувало її наскрізь, тому що вона була невагома.

Але потрібно було поспішати, поки він не прокинувся. У шухляді комода вона знайшла його піжаму і вдягнула на себе. Потім пішла до вітальні, обережно зачинивши за собою двері. Взяла слухавку і попросила з'єднати її з найближчим відділком поліції.

— Це місіс Ґейл Вайненд, — сказала вона. — Я телефоную з будинку містера Говарда Рорка у долині Монаднок. Хочу заявити, що минулої ночі звідси вкрали мій сапфіровий перстень… Близько п'яти тисяч доларів… Це був подарунок містера Рорка… Можете приїхати сюди протягом години?.. Дякую.

Вона пішла на кухню, приготувала каву і довго стояла біля кавоварки, розглядаючи розпечену електричну спіраль, що здавалася їй найпрекраснішим джерелом світла на землі.

Вона сиділа за столом біля великого вікна у вітальні, коли він вийшов зі спальні в халаті на голе тіло і засміявся, побачивши її у своїй піжамі. Вона сказала:

— Не вдягайся. Сідай. Давай поснідаємо.

Вони закінчували сніданок, коли почули, як поруч із будинком загальмувала машина. Вона всміхнулася і пішла відчинити двері.

На порозі стояли шериф, його помічник і два журналісти з місцевої газети.

— Доброго ранку, — привіталася Домінік. — Заходьте.

— Місіс… Вайненд? — перепитав шериф.

— Усе правильно. Місіс Ґейл Вайненд. Заходьте. Сідайте.

У сміховинно великій піжамі, перехопленій в талії темним рушником, із широкими рукавами, що сягали кінчиків пальців, вона зберігала таку ж елегантну впевненість, неначе на