Ігор Ітан - Ореада. 2. Ароморфоз, Ігор Ітан

   — Ні, — Ноа був категоричним, — ми повинні придумати безпечніший для його сім'ї план.

   — Чому? Наші вороги не стали б турбуватися про це.

   — Ми – не вони.

   — Ми – сторона, що змушена захищатися. Нераціонально шкодувати своїх ворогів жертвуючи власною безпекою.

   — Його дружина нам не ворог, поки що. А чотирирічна дівчинка так і взагалі дуже сумніваюся, що може стати нам загрозою.

   — Допоки вони не вороги, і допоки вони не стали для нас потенційною загрозою, вони не постраждають.

   — Вони? Ти кажеш вони? — Ноа обурився. — Чим може загрожувати нам чотирирічна дитина?

   — Вона може випадково побачити мене і запам'ятати. Це потенційно знижує нашу стратегічну перевагу, якщо я також потраплю до кримінального розшуку.

   — І що ти зробиш? Холоднокровно її застрелиш? — спитав Ноа і одразу в'їдливо додав, — авжеж, звичайно ж, як же інакше, я зовсім забув, у тебе ж немає почуттів, щоб зронити хоча б скупу сльозинку при цьому.

   Ноа відверто засмутився, йому не хотілося бачити Леа такою. Вона деякий час мовчки дивилася на нього, а потім вимовила:

   — Обіцяю, я її не застрелю. Я не робитиму те, що може тебе засмутити.

   Йому чомусь не стало від цього набагато легше. Напевно, він знову вимагає від неї надто багато, очікуючи побачити від комп'ютерної програми ще й прояв піднесеного гуманізму.

   — Я піду з тобою, — рішуче заявив Ноа.

   — Тут тобі буде безпечніше, — розважливо зауважила Леа.

   — Я вже великий хлопчик, і я вирішив, що я піду з тобою. Там мені не загрожує зустріти несподіваних шанувальників із мого фан-клубу. Навпаки, підстрахую тебе і, сподіваюся, менше ризику буде втягнути в це його сім'ю.

   Леа знову витримала чергову паузу мовчання, а потім проінформувала:

   — Близько о восьмій Кенінг зазвичай повертається додому. Два дні тому я причепила до його позашляховика GPS-маячок. Виїжджаємо одразу, щойно він повернеться додому.

   Вона дістала свій смарт і подивилася на мапу:

   — Поки що його автомобіль все ще знаходиться на закритій території управління ФСР.

•••

   Вони їхали в Лозанну до Кенінга і мовчали.

   Був початок восьмої години вечора. Сьогодні інспектор повернувся додому раніше, ніж зазвичай. Леа зосереджено вела свій BMW, що мчав на граничній для цієї траси швидкості. Іноді Ноа скоса поглядав на неї, охоплений мимовільними спробами зрозуміти, про що і як вона може думати, і які ще таргани можуть сидіти в її електронних мізках.

   Вони зупинилися за квартал, не доїжджаючи до будинку Кенінга. Леа залишила BMW на платній стоянці біля парку, і вони пішки вирушили через провулки та паркову посадку до будинку інспектора. Сутінки вже добігали свого часу і пробиратися поміж дерев доводилося майже в темряві. Ноа постійно спотикався, відчуваючи себе більше тягарем, ніж помічником для Леа. В такі моменти вона зупинялася, поглядаючи чи все з ним гаразд. Він напружувався та хмурився, щосили показуючи, що з усім може впоратися сам.

   Якоїсь миті у темряві Ноа вкотре втратив Леа з виду. Переважно йому доводилося дивитися собі під ноги, ніж тримати її в полі зору, і тому прогавив той момент, коли вона зупинилася з піднятим вгору кулаком. Це він зрозумів лише тоді, коли вчасно не зреагувавши, раптово щосили наткнувся на неї і цим, порушуючи тишу, виштовхнув її вперед. Вони вже були на краю посадки, далі розпочинався приватний сектор. Вона швидко розвернулась до нього, прикрила двома своїми пальчиками йому рота, торкнулася губами його вуха і прошепотіла:

   — Тихіше.

   Ноа завмер, лаючи себе за незграбність. Леа взяла його за руку і повела за собою знову вглиб посадки. Через деякий час вони спустилися схилом, опинившись з іншого боку від будинку Кенінга прямо перед дверима-хвірткою в паркані заднього двору. Леа почаклувала відмичками в замку і двері перестали бути їм перешкодою. Зберігаючи обережність, вони пройшли на заднє подвір'я, виглядаючи зручне місце для укриття. Поруч знаходився цегляний гараж-сарай з плоским дахом і вмурованою у стіну металевою драбиною. Вони вилізли щаблями на дах та залягли за досить високим парапетом на його краю.

   Леа тихо промовила:

   — Там засідка.

   Ноа дістав бінокль і почав розглядати околиці будинку Кенінга:

   — Я нічого не бачу.

   — Засідка з боку вулиці у фургоні, що стоїть за сто вісімдесят метрів від будинку.

   — Чому ти так вирішила?

   — Вони тут вже тривалий час, капот встиг охолонути майже до температури навколишнього повітря, а зсередини фургон світиться в інфрачервоному діапазоні близько двадцяти двох градусів і ще випромінює більш низькочастотні електромагнітні хвилі зі щілин та з лобового скла. З великою ймовірністю можна припустити, що там люди та електронне обладнання.

   — Вони охороняють Кенінга? — Ноа продовжував оглядати в бінокль доступну йому місцевість.

   — Гадаю, не лише.