Ксандер Демір - Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір

Нарешті вдалося завершити наші пляжні пригоди, і ми поверталися додому, несучи з собою торби зі свіжими продуктами на весь тиждень. Зовні вже наставав вечір, і хоча сонце ще не заходило повністю, але його промені втрачали свою напругу. Хоча насправді, я вже рахував години, хвилини, аби мій робочий день закінчився. Це не тому, що я тішився позбутися своїх обов'язків охоронця Амелії. Навпаки, мені хотілося повернутися до звичайного статусу сусіда, забути про формальності та бути просто поблизу. Амелія ж вже назвала мене тоді "покидьком", і я сподівалася, що це миттєвий вислів, який швидко забудеться в повсякденному спілкуванні.

- Що плануєте готувати? – запитав я, підійшовши ближче до дівчини, яка вже щось куховарила біля плити.

- Сирний суп, - з посмішкою промовила вона. – Будеш?

Я змовчав, обережно оглядаючи каструлю. Насправді я був дуже голодний і я готовий з’їсти усе в цьому будинку!

- Зрозуміла, будеш, - відповіла сама собі білявка. – Чи ти досі боїшся, що я тебе отруїти хочу?

- Насправді, побоювання є, - я посміхнувся і встиг вчасно відскочити у сторони, не отримавши штурхана від Амелії.

- Я, на відміну від тебе, Дем’яне, готую кожного дня, чи принаймні через день. А ти постійно їси лише свої пластівці, плов, і замовляєш щось готове на дім.

- Мені немає коли готувати, - я закотив очі, сівши за стіл.

- Чим же ти такий зайнятий? – Амелія повернулась до мене, спершись однією рукою собі на пояс. Зараз вона вже переодягнулась і була у своєму домашньому одязі: спортивні короткі шортики та футболка з «відомим» сінабоном. Проте, навіть зараз я зумів згадати її у морі… Бляха.

- Кхм, - прочистив горло, часто кліпаючи. Дурна моя голова. – Вас доглядаю.

- Від кого? Від мушель, моря та сонця? – вона ще більш широко посміхнулась, схиляючи голову на бік.

- Від чоловіків, яких ви побоювались, коли йшли купатись, - почав загинати пальці. – Від можливих бактерій, які проникли у ваш організм, коли ми наступили на мушлю, а також від ваших залицяльників. Колишніх, авжеж.

- Ох, Дем’янчику, - вона різко підійшла до мене та взяла мене за щоки, немов бабуся внука. – Що я без тебе робила б?

Я пхикаючи, прибрав її руки зі свого обличчя, і кімната наповнилась гучним жіночим сміхом.

- Дуже смішно, ду-уже! – обурився я, протираючи свою бороду.

- Ти занадто кумедний, Дем’яне.

Амелія знову повернулась готувати, і я міг лише мовчки спостерігати за нею. І чому це я кумедний? Це не я одягнутий у дивну футболку з сінабоном. Я взагалі солодке не їм!

Я похитав головою, зводячи свої думки до більш розумного та тверезого. Ця дівчина навіжена, серйозно.