Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

— Я? — Ліза вражено ахнула, але більш нічого сказати не встиглася.

Над їхніми головами затріщало, ухнуло, й на землю пролилася справжня злива. Карай захоплено загавкав, закружлявся під дощем, а Ярослав, ухопивши за руку, потягнув Лізу не до стежки, не в бік будинку, а під стару вербу, з густим та широким гіллям. Оглушена, вона не пручалася й не виривалася, а слухняно побігла за ним слідкома, слухняно притулилася спиною до шорсткої кори дерева, коли висока, широкоплеча постать нахилилася до неї. Засліплена рожевими спалахами блискавок та тріском оглушливим грому, зачаклована близькістю Ярослава Кажановського, його пронизливим поглядом, вона тільки тихо зітхнула, коли його вуста опинилися в небезпечній близькості від її напіввідкритих вуст, усе навколо — від оглушливих ударів грому до Карая, що вертівся під ногами, — воно для Лізи не те що зниклося, а наче притупилося в свідомості, звузилося, зоставивши поряд лиш губи чоловіка, котрий майже торкався ними її ніжних вуст, та ще його очі, що обпалювали нестерпно гарячим, палаючим поглядом. Здавалося, що в цілому білому світі полишилися лиш вони вдвох, та ще ця дивна, солодка слабкість у всім її тілі, що заважала їй відштовхнути його та ухилитися від поцілунку.

Вона збожеволіла, вона геть утратила розум.

Вона дозволила йому поцілувати себе.

Божевілля тримало її в своїх міцних тенетах, воно отрутою недозволенної насолоди розливалося по її крові, й вона тонула у тому поцілунку, куштувала його, як терпке, вишуканого смаку вино. А довкруж вирувала негода, водоспадами на землю лилася злива, проникаючи крізь густе листя та гілля верби та падаючи на буяве волосся Кажановського. Гроза затріщала, загарчала десь зовсім поряд, у них над головами, й Ліза ще міцніш прилинула до цілуючого її чоловіка, й долоні її засковзалися гладким шовком його білої сорочки, торкнувшись міцної шиї.

Й відразу ж над головами у ним застогнало, затріщало старе дерево, Карай перестрашено завив і гайнув геть, під зливу, а за ним Ярослав потягнув Лізу.

— Що, що таке? — мов отямившись від сну, здивовано запиталася вона, здригнувшись від дотику холодного, колючого дощу, що почав наче крижаними голками впиватись у її тіло.

— В дерево влучила блискавка, — пояснив Ярослав Кирилович і знову простягнув їй руку, але Ліза, скупавшись під холодною зливою, мов ураз отямилася від важкого забуття, скинула з себе п’янку мару божевілля. Вона захитала головою й відступилася назад, ледь не впавши.

— Ні! — крикнула перестрашено й гайнула геть від нього стежкою, полишивши позаду тріснуту навпіл стару вербу та господаря маєтку, котрий стояв, мов не помічаючи зливи, й дивився вслід стрункій красуні у білій оксамитовій сукні, що втікала від нього, від його поцілунку, а поряд його ніг бавився під дощем великий темно-ciрий пес.

Як тільки Ліза добігла до будинку, злива відразу ж закінчилася.

3.

Хвора Ліза майже весь день просиділася у своїй кімнаті. Ввечері повернувся Роман Якович, але вірна Парася не впустила його до Лізи.

— Панночка хворі, — твердим голосом відказала вона, мов відрізала, рішуче ставши на порозі. — Вона потрапила під зливу й геть намоклася.

Роман Якович зазирнув через її рудоволосу голову до кімнати, побачив Лізу в білій сорочці на ліжку й зітхнув, відступившись.

— Добре, я піду. Але, може, покликати лікаря?

— Не треба, пані вже кликали. У неї застуда.

— Вона спить?

— Так.

— Скажи їй, що я дуже за неї турбуюся.

— Добре, пане.

Роман Якович пішов, кинувши останній погляд на наречену. Парася щільно причинила двері, тихо підійшла до ліжка, схилилася над Лізою, поклала прохолодну долоню на палаюче чоло й похитала головою. Потім перехрестилася, присіла на стільчик поряд ліжка й тихим голосом зашепотіла молитви.

Жар у Лізи протримався три дні. Й майже увесь цей час вона спала — тим важким, лихоманливим, задушливим сном, котрий бувається у хворих, і кликала часом то батька, то Назара, але переважно мовчала. Парася не відходила від ліжка, чатуючи поряд любої панночки вдень і вночі, маман дуже всердно грала роль убитої горем матері, плакалася та починала декілька разів на день заїдати своє горе тістечками, схлипуючи та повторюючи, що просто не переживе того, коли з її любою Елізочкою щось трапиться.

— Вона ж у мене така вже, така, — десятим разом на день повторювала вона пані Софії, тихенько гикаючи від чергового, чи не двадцятого на день тістечка. — Порода, пані Софіє, порода. Ви знаєте, ким була її бабця? Княжною Вольховською! О, яка ж то була красуня, яка стать! Моя Ліза вся в неї вродилася, вся в породу Вольховських. Й ззовні — викапана Ельвіра Казимирівна. Ніколи, від самого дитинства, я не чулася від неї жодної скарги. То Мері в мене проста та боягузлива душа, але Еліза… Еліза — дворянка до кінчиків свого пишного волосся.

Софія Кажановська тільки згодливо хитала головою, слухаючи наспіви баронеси. Родовитість майбутньої невістки все більш згладжувала в її очах збіднілість та відсутність посагу останньої. Так, вони, Кажановські, безперечно, були надзвичайно заможними, але Еліза має те, чого, на жаль, не має любий її Роман. Еліза — дворянка, дуже шанованих, шляхетних родів нащадок, і вона все більш поважала майбутню невістку. У нащадків Романа буде текти в жилах дворянська кров, і її заможний онук чи правнук зможе, окрім значного статку, похизуватися ще й тим, що в пращурах у нього були не тільки родовиті прусські барони, а й польські князі також.

Данило Кажановський, цілий день просидівши у кімнаті пращура Данила Кажана, під вечір наварив якихось помиїв — буцімто дуже цілющий засіб від жару. Потім, ближче до ночі, з’явився до кімнати Лізи, згораючи від нетерпіння напоїти майбутню родичку своїми диво-ліками. Але зустрів рішучу перешкоду в особі рудокосої Парасі.

— Що це, пане? — підозрілим голосом поцікавилася вона, донюхуючись до глиняного горщика в руках збудженого, радісного Данила. — Гидко смердить.

Данило кинув на неї холодний погляд.

— Смердить! Багато ти розумієш! Та це такі чудодійні ліки, що Елізу відразу ж полишить хвороба. Давай, дівко, краще допоможи мені напоїти свою панну.

Парася зіщулилася.

— Й не подумаю навіть.

— То я сам… — заїкнувся було Данило, але Парася похитала головою.

— Е ні, паничу, я не дозволю вам напувати мою любу панночку цими вашими гидотними чаклунськими помиями, ще невідомо, чого ви туди напхали, чого доброго — помре моє сонечко від отрути.

Данило закотив очі.