Валерія Дражинська - Ти отруїв мене собою, Валерія Дражинська

13

Незабаром мої підозри підтверджуються. Богдан щовечора приходить додому, що вже дивно. Весь час якийсь нервовий, смиканий. На мої акуратні спроби хоч щось з'ясувати лише відмахується. Я хвилююся за нього. Все ж таки не чужа мені людина. Так, я його не люблю, але вже звикла. Богдан мені... Я навіть не знаю, як правильно його визначити. Так, я не хочу, але й не боюся залишитися без нього, без усіх тих благ безтурботного життя, які дає мені він. У мене є свої особисті накопичення, вища освіта, невеликий досвід роботи в міжнародній фармацевтичній компанії. Не пропаду! Три аптеки, які на даний момент мої, невідомо чи далі будуть такими. Спочатку гроші вкладав Богдан.

Коли погоджувалася вийти заміж, я знала на що йду. Чоловіка зраджувати не збиралася. Навіщо? Той шалений неконтрольований ураган почуттів мені більше в житті не випробувати. Розмінюватися на дрібниці я не згодна. Чоловік є, тож у мене там нічого не "заросте".

"Маленька, забудь мене і живи!". Я і живу, ось тільки у спогадах, весь інший час існую. І ненавиджу себе! Мене досі розриває на двоє. З одного боку, совість шкребе своїми мерзенними лапками неправильністю того, що трапилося, а з іншого - ейфорія від вчинку об'єкта мого божевілля.

В один із вечорів відбувається те, до чого я подумки готувалася:

- Каріно, мені необхідно завтра виїхати, - втомлено повідомляє Богдан, колупаючись виделкою з ножем у тарілці.

Я п'ятою точкою відчуваю, що це не чергова вилазка на курорт із коханкою. 

- Навіщо і куди, дозволь дізнатися, - цікавлюся незворушно, а всередині все холоне.

Я очікувала подібного, але погане передчуття охопило ситуацію за межі мого розуміння.

- Не можу сказати. Вибач, - на мене не дивиться.

- Мені щось загрожує?

Зараз немає для мене нічого важливішого за власне життя, яким би воно не було. Адже потім невідомість, якщо існує це "потім". Лежачи під тим столом у розпал хаосу навколо, я усвідомила це раз і назавжди.

- Ні, тебе це жодним чином не стосується, - Богдан піднімає очі, дивиться впевнено і твердо.

- Богдане, що відбувається? Скажи мені, будь ласка.

- Просто вір мені. Я тебе хоч раз підводив?

Не дивлячись на свій стан, я скептично підводжу брову. Мовляв, серйозно?

- Я не про цей бік нашого життя, - кривиться він.

Будь-яка, навіть дрібна, невдача цієї людини в будь-якій сфері била його по гордості. Не як інших людей, а набагато відчутніше. І йому потім обов'язково потрібно було зробити так, щоб ситуація повернулася в його бік. Будь-яким способом.

Згадалося, як ми познайомилися. Я закінчила університет. Відразу після вручення диплома, не святкуючи з одногрупниками, вирушила на практику в компанію, в яку мене влаштував Сергій Степанович. Річ не в тім, що я не хотіла його підвести, просто потрібно було терміново замінити навчання, яке закінчилося і відволікало мене, іншою зайнятістю. Нова цікава робота саме те. Веселі посиденьки в компанії давно стали мені не цікаві. 

Але ввечері, після робочого дня все ж довелося топати в бар із новими співробітниками. Для успішного впровадження в колектив. Ось тоді й намалювався Богдан. Підійшов за наш столик, нахабно сів за вільний поруч зі мною стілець та почав зачаровувати дам і виводити з себе двох присутніх чоловіків. Привабливий та видний хлопець одразу налаштував кількох вільних представниць прекрасної статі в нашій компанії проти мене, оскільки приділяв мені особливу увагу. Зрозумівши, що запахло смаженим, я, попередньо попередивши свою безпосередню начальницю (слава Богу, заміжню), втекла з бару. Ось із цього все і почалося. Доглядав красиво. Навіть якщо і переслідував, то якось із розумом, чи що. Кілька разів все ж ходила з ним на побачення, коли діставав до ручки. За рік таких підкатів увесь жіночий колектив почав вважати мене зажерливою стервою, тим паче, я ще й стрімко пішла вгору кар'єрними сходами. Тоді Богдан запропонував одружитися. Ефектно, пафосно. Розгубившись, я сказала, що подумаю. Порадившись із Сергієм Степановичем, дала згоду. Він кандидатуру Богдана схвалив.

Шикарне весілля. Мої щасливі батьки. Перша шлюбна ніч. Весільна подорож на Мальдівах. Усе красиво, дорого і... безлико. Байдуже!

Тоді я вперше замислилася, що, йдучи з тієї грецької темної прибудови, він усе-таки забрав мене із собою, залишив лише огризок, у вигляді оболонки, який викинув на узбіччя. У швидкісну трасу життя я повернулася самостійно і вельми успішно. От тільки як мені себе повернути назад? 

Рано вранці прокидаюся від ніжного поцілунку в скроню. Зпросоння відмахуюся.

- Богдане, ти чого? - обурююся я, бо не пам'ятаю, коли востаннє удостоювалася такої ніжності.

- Карін, ти пам'ятаєш ту маячню, що я розповідав тобі на Сейшелах, де ми відпочивали минулого року? - шепоче мені на вухо.

- Угу.

Насильно відкриваю одне око і дивлюся на настінний годинник - п'ять тридцять ранку. Охреніти! З огляду на те, що заснула я близько третьої. Вошкалася безрозмірним ліжком, не в силах заснути від думок, що роз'їдають мозок. У той час як бадьорий зараз чоловік безтурботно хропів на іншому боці.

- Каріна?

- Ключ від... Банк... Потім марення. Пам'ятаю, Богдане… Я спати хочу! Відчепись, - мозок реально розчиняється в серпанку майбутнього сну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍