Влада Калина - Сабіт. Її перевертень, Влада Калина

- Та ні, він нічого такого не зробив, - обманула я. Звісно, нічого такого, не рахуючи того, що змушував пристрелити його біля тих кліток. А, так, нічого такого!!! Я жадно випила воду. Спека на вулиці аж волосся на голові димить.

- Ти на нього не ображайся. Він звісно іноді перегинає палицю. Просто в нього доля непроста, от Сабіт і біситься. - Зупинилась на хвилину, глянула чи не стоїть хто біля дверей, і нагнулась щоб прошепотіти мені. - Скажу тобі дещо по секрету, Сабіт іноді хоче вбити себе, особливо коли вип'є. Тільки ти нікому…

- Вбити?! - я вдала вигляд що здивувалась. Адже і без тітки знаю, що цей чоловік таки здатний на таке. Він щойно змушував зробити це мене.

- Ох, дитино, я тобі не можу всього розповісти, але повір, цей чоловік потребує жіночої ласки і кохання. Йому вкрай потрібно, щоб в його житті з'явилась жінка, яка б завжди була поруч, яка б могла зрозуміти його, витерпіти його нестерпний характер, і саме головне, щоб не зрадила.

- Мені здається, що ви тітко Марино перебільшуєте, - кинула до роту ложку варення, що стояло в мисці на столі.

- Доню, ти мабуть голодна. Бери он в сковороді котлети, для тебе залишила, - кивнула на плитку.

- Так, поїсти мені б не завадило, - дивилась по всіх закутках в пошуках виделки. - От, наприклад, до вашого господаря щойно ветеренарша приперлася, так що жіночої ласки йому вистачає.

"Ох уж ця Вікторія! Через неї я сиджу на кухні, а думками вся там, біля Шамана."

 - Вікторія прийшла?!

- Вона! Сабіт повів її до кліток, тому я туди і не піш…

- Марино! - здається це кричала та сама Вікторія. Ми обернулись в сторону відчинених дверей. - Марино! Марино! - крики були вже зовсім близько. - Марино, діставай швидше аптечку! - ветеринарша забігла до кухні з переляканим виразом обличчя.

- Що трапилось!? У господаря, що шви розійшлись?! - тітка перелякалася не гірше цієї Вікторії. Швидко почала мити руки під краном.

- Ні, не шви! Сабіту щойно ведмідь плече роздер!

- Господи! Сабіт!... Де ж ця аптечка?!... Ходімо зі мною, вона ж у його спальні!

Не знаю чому, але коли почула це, то сама злякалася за Сабіта, хоча розуміла, що це не вірно, бо я ж ніби ненавиджу його. Ніби!!! Дочекалася доки жінки підуть по аптечку, я недовго думаючи вибігла на вулицю, в сторону кліток. Приблизно знала куди йти, мені Петрович розповів.

Коли йшла то в голові не було ні однієї нормальної думки, все щось жахливе. І все про цього ведмедя і Шамана. Я вже уявляла що він там весь в крові лежить біля тієї клітки. І що тільки не уявляла. Як той казав, у страха очі великі. Так воно і є, адже прийшовши на місце трагедії, я нічого жахливого не побачила, ну, у всякому випадку, побачила не те, що щойно лізло до моєї голови.

Шаман стояв в метрах трьох від клітки в якій був зачинений ведмідь. Здоровенний, бурий ведмідь, що весь час гарчав, ривів, і намагався дістати його висунувши лапу з клітки. Сабіт мовчи стояв і спокійно дивився на все це. 

- Чого він такий збуджений? - запитала я підійшовши ближче.

- Ти що тут робиш?

- Гуляю на свіжому повітрі, - відповіла ніби нічого не знаю про його поранене плече, яке намагалася роздивитися. Три довгих рани від кігтів з яких текла кров. Дивно але Сабіт стояв так, ніби йому не боляче, навіть уваги не звертав на це. Просто дивився на ведмедя, в одну точку, ніби щось думаючи.

- Може ведмедю щось болить? - я стала перед Шаманом так, щоб було видно його очі, очі, які щось приховували від мене, але що?

- Скоро повня, - спокійно відповів він.

- Повня!? І що? - я не розуміла до чого тут це.

- Тварини відчувають… Обережно! - крикнув і одним ривком притягнув мене до себе.

Я відчула, як ведмежа лапа щойно пролетіла біля моєї спини. Жах! Цей ведмідь ледве не зацепив мене. 

- Ніколи не повертайся до ворога спиною! - взяв у руку моє підборіддя так, що я могла дивитись в його фіалкові очі. І в цьому погляді я побачила страх. Здається хтось не на жарт злякався за мене. Чи я помиляюсь?

- До тебе теж? - запитувала я коли Сабіт проводив великим пальцем по моїй нижній губі.

- Що теж? - притискав до себе все сильніше так, ніби боявся втратити. 

- Теж не повертатися спиною? - вже майже облизувала його палець. О, це так збуджує!

- Можеш повернутися, я не проти. Ззаду тр*хати тебе буде одне задоволення, - посміхнувся.

- Що?! Ну ти і придурок невихований!... Відпусти!

- Ні, - посміхався.

- Відпусти кажу!

- Невже тобі не приємно, коли я торкаюсь?

- Я… - не договорила.

- Сабіт! Сабіт! - кричала ветеренарша.

- Твоя Вікторія летить рятувати тебе… козел! - вирвалась із його рук, в який раз уже. - Тр*хай її. Їй точно буде приємно!!! Мені здається, що це її улюблена поза! - кричала я та віддалялася від них. Щоб ця тітка Марина не говорила мені про те, який її Сабіт хороший, я їй не повірю. Цього хама уже ніщо не виправить!

"І чого я тільки туди по перлася? От, дурепа! 

Але мені з голови не йдуть його слова, про те, що скоро повня і тварини відчувають… Що вони відчувають? Сабіт так і не до говорив… Чи кого вони відчувають? Невже буде кінець світу?"

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно