Джессіка Дей Джордж - Сонце і місяць, сніг і лід

— Люди весь час пхають свого носа куди не слід, — сказав Роло і пішов слідом за господинею до їхніх покоїв.

— Годі тобі, — сказала вона, замислившись. — Якби ти знав, що написано на тих колонах, тебе б також розбирала цікавість.

— А от і ні. Мені не цікаво, чому стіни смердять гниллю. Уся ця справа погано пахне.

— Роло! — дівчину вражала його байдужість. — Невже тобі не цікаво, чому ми тут?

— Цікаво. Але я готовий чекати, аж доки не настане час дізнатися.

Далі вони йшли до спальні мовчки. Роло мовчки спостерігав, як дівчина скидає з себе сукню й одягає нічну сорочку. Вона мовчки розчесала своє блискуче руде волосся і вмилася. Вовк сів поруч із її кріслом, коли вона читала книгу, — історію перших королів Півночі, а коли йшла спати, заскавулів:

— То як?

Однією ногою вона все ще стояла на підлозі, а іншу поставила на м’яке ліжко. Дівчина подивилася на нього:

— Тобі потрібно вийти? Двері відчинені.

— Ні, не потрібно, — у голосі його бриніло роздратування.

— То що тоді?

— Мене почала розбирати цікавість, — невдоволено зізнався він.

— Ти про що?

— Мені цікаво, що написано на колонах, — випалив він так, немов це було очевидно. — Не можна спершу сказати вовкові, що прочитала щось цікаве, і не розповісти йому, що саме.

— І хто тепер пхає носа куди не слід? — дівчина засунула обидві ноги під ковдру і лукаво зиркнула на вовка.

— Ну скажи, — присоромлено прохав він.

— Гаразд. З того, що я зрозуміла, це історія принцеси, яка живе у палаці і мріє про прекрасного принца, який її покохає. Однак чоловік чи радше чоловіки, яких вона зустрічає, кривдять її. Усе це її дуже засмучує або, може, розлючує?

Дівчинка зігнула ноги в колінах й обхопила їх обома руками.

— Пхе, — прокоментував Роло. — Ця історія не така вже й цікава. З людьми постійно щось таке трапляється.

— А хто сказав, що це були люди? — дівчина здивовано звела брови догори.

— А хто ж тоді?

— Я не знаю, ким є та принцеса, бо там сказано лише «принцеса». Та якби вона була людиною, то під словом «принцеса» був би символ, що означає «людина». Так мені Ганс Пітер пояснював. На колоні сказано, що вона шукає вродливого чоловіка. Дуже чітко та ясно. Історії, записані на колонах, розповідають про життя лицарів, принців, панянок, під котрими написані різні символи, тобто усі вони різні істоти. Подібно, як‑от Еразмус і всі інші слуги.

— Про що ті історії?

— Ну, є там одна історія про те, як прекрасна принцеса приходить до лісу і зустрічає там панянок. Мені видається, що це люди. Принцеса їм щось каже, і вони з лементом тікають. Усі, крім однієї. Ця панянка залишається і глузує з принцеси. Тоді жорстоку панну вбивають. Її наречений нападає на принцесу, проте вона виявляє милосердя і не вбиває його. Натомість забирає його до свого палацу, щоб провчити та заодно показати, як виглядають краса й доброта.

— Звучить жахливо, — мовив Роло.

— Справді? — здивувалася дівчина.

Роло кивнув:

— По-перше, чому панянки кинулися врозтіч, коли побачили принцесу? Що вона такого жахливого зробила?

— Я про це навіть не подумала.

— Мені видається, що ця принцеса не така вже й чудова, якщо коханці її зраджують, а дівчата втікають, лиш вона з’являється.

— Ну, може, ця ситуація трохи схожа на нашу вранішню, коли я побачила слуг. Знаєш, усі вони дуже дивні, але щойно ти до них трохи призвичаєшся, вони починають тебе приємно дивувати.

— Можливо, — сказав Роло, але в його голосі звучали нотки сумніву. — Однак мені видається, що принцеса повелася дуже не гарно.

— Забравши нареченого до себе?

— Ти сказала, що вона вирішила його провчити. Його кохана щойно загинула, а ця навіжена принцеса (ким би вона не була) змушує його покинути домівку і забирає в рабство до свого палацу.

— Хіба я щось казала про рабство? Я лише…

За дверима її спальні щось брязнуло. Роло скочив на ноги, дівчина зіщулилася. Однак виявилося, що це всього лиш Еразмус. У нього був якийсь ошелешений погляд. Під ногами-копитами лежали таця і розбите горня. Гарячий шоколад почав в’їдатися у килим.

— Еразмусе, з тобою все гаразд? — дівчина скочила з ліжка і кинулася до фавна.

— Хто? Де? Як? Звідки тобі відомо про цю історію? — випалив він.

На якусь мить дівчина розгнівалася на те, що Еразмус підслуховував під дверима.

— Чому ти питаєш?

— Та… просто так, — запнувся він. — Це звучало… дуже знайомо.

— Я прочитала цю історію на одній із колон у вхідній залі, — сказала вона, і їй трохи відлягло від серця.

Бідний Еразмус аж посірів від хвилювання.

— Ти розумієш мову тро… те, що написано на колонах? — у його погляді були захоплення і страх.

— Так, мій брат навчив мене, — сказала вона насторожено.

— Твій брат? — у фавна був здивований вигляд.

— Еге ж, мій найстарший брат, Ганс Пітер, — уточнила вона. Хоча то видавалося їй зайвим, бо фавн і так не знав, як звати всіх її братів. Він навіть не знав, чи є у неї хоч якісь брати.

— Ганс Пітер, син Ярла? — ледь чутно прошепотів фавн.

Дівчина схопила фавна за барки:

— А ти звідки знаєш?

Еразмус вивільнився:

— Це жахлива помилка. Вона дуже розгнівається.

Його обличчя сполотніло від страху.

— Про що ти? Хто розгнівається?

Фавн здригнувся:

— Сподіваюся, ти ніколи не дізнаєшся, — голос його став крижаним. — Я пришлю Фіону, щоб вона прибрала цей безлад.

Він швидко зник.

За якийсь час увійшла Фіона. Дівчина поскладала уламки горнятка на тацю й поставили її на столику.

Шовкі витерла пляму на килимі мокрою ганчіркою, взяла тацю з черепками й пішла з кімнати, не сказавши ані слова. Дівчина спробувала заговорити з нею, але промовистий погляд Фіониних очей змусив її замовкнути.

Дівчині не спалося. Десь опівночі прийшов її сусід по ліжку. Щойно він заліз під ковдру, вона роздратовано скочила з ліжка, взула капці, стукнула рукою по бильцю дивана і, не тямлячи себе від люті, закричала:

— Годі мені з тобою панькатися! — й опісля просичала. —