Арістотель - Метафізика

не-суще не може виникнути, то річ мала існувати передніше як обидві протилежності однаково, як і каже Анаксагор, що все змішано з усім, і також Демокріт: адже він стверджує, що порожнє і повне однаково присутні в кожній частині, але одним із них є суще, а другим [30] — не-суще. Тож щодо тих, хто сприйняли цю думку від них, ми скажемо, що вони у певному сенсі говорять правильно, а в певному сенсі помиляються. Позаяк суще мовиться у двох значеннях, тож в одному сенсі щось може виникати із не-сущого, а в другому — ні, і одне й те саме може бути воднораз сущим і не-сущим, але не стосовно одного й того самого. Справді, потенційно [35] одне й те саме може бути обома протилежностями, але не в дійсності. Крім того, ми вимагатимемо від них визнати, що серед сущих існує також певна інша сутність, якій взагалі не властиві ні рух, ні знищення, ні виникнення.

[1009b] [1] Так само і думка про те, що істинним є все, що здається, виникла в декого через споглядання чуттєвих речей. Вони вважають, що судити про істину належить не за тим, що так думають багато чи, навпаки, небагато людей, бо одне й те саме одним здається солодким на смак, іншим — гірким, і, отже, якби всі були хворі [5] або всі божевільні, а двоє чи троє були б здоровими або при доброму розумі, вони й здавалися б хворими та божевільними, а не інші.

Далі, чимало інших тварин і ми сприймаємо одне й те саме протилежним чином, і навіть одній і тій самій людині одна й та сама чуттєва річ не завжди здається однаковою. Отож, які із цих вражень є істинними, [10] а які хибними, невідомо, бо одне є не більш істинним, ніж друге. Тому Демокріт і стверджує, що або ніщо не є істинним, або принаймні нам невідомо.

Загалом же через те, що вони вважають розуміння почуттям, а почуття є мінливим, то їм доводиться казати, що сприйняте почуттями є істинним. [15] Виходячи з цих міркувань і Емпедокл, і Демокріт, і мало не всі інші філософи схилилися до таких думок. Адже і Емпедокл каже, що, коли змінюється стан людини, змінюється й розуміння:

Адже відповідно до обстави зростає розум у людей

А в іншому місці він каже, [20] що

Оскільки вони ставали іншими, остільки в них завжди

і думки з’являлися інші.

І так само висловлюється Парменід:

Як кожен має поєднання гнучких членів,

так і розум стає у людей; бо, [25] у кожного й всіх

людей одне і те саме є те, що мислить,

природа членів; найбільший же — думка.

Згадують також вислів Анаксагора, звернений до деяких його друзів, що речі будуть для них такими, якими вони їх сприймуть. Кажуть, що і Гомер, схоже, був такої думки, тому що він зобразив Гектора, як той, оглушений [30] ударом, лежить, думаючи про щось інше, тож думають і безтямні, але інакше. Отже, очевидно, що, якщо і те, і те є розумінням, то речі можуть воднораз бути такими і не такими. А звідси випливає вельми гнітючий наслідок: якщо вже ті, хто найбільшою мірою і наскільки це можливо угледіли істину [35] (а це ті, хто найбільше її шукають і люблять), — якщо навіть вони мають такі думки і твердять таке про істину, то як не занепасти духом тим, хто лише починає займатися філософією? Адже шукати істину було б тоді все одно, що ганятися за птахами.

[1010а] [1] Причина того, що вони дійшли такої думки, в тому, що, досліджуючи істину стосовно сущого, вони вирішили, що існують тільки чуттєві речі. Однак природі чуттєвого значною мірою властива невизначеність, і ми про неї вже сказали[57]. [5] Тому вони говорять правдоподібно, але невірно (хоча ліпше говорити так, ніж як Епіхарм до Ксенофана[58]). Крім того, оскільки вони бачили, що вся природа перебуває русі, а відносно того, що змінюється, ніякі твердження не є істинними, вони вирішили, що стосовно того, що суцільно змінюється, висловлювати істинні твердження взагалі неможливо. [10] Саме з такого припущення й виникла найбільш крайня із згаданих думка, якої трималися ті, що називають себе послідовниками Геракліта, і зокрема Кратил, котрий насамкінець гадав, що взагалі нічого не слід говорити, а натомість лише ворушив пальцем і докоряв Геракліту, котрий говорив, що двічі не можна увійти в ту саму ріку; сам же він вважав, що не можна й одного разу.

Ми ж на це твердження відповімо, що те, що змінюється, поки воно змінюється, справді дає їм деякі підстави вважати, що воно не існує, однак це є принаймні спірним. Адже те, що втрачає, має щось із втраченого, і щось від того, що виникає, необхідно вже має існувати. Взагалі [20], якщо щось знищується, вже має щось існувати, а якщо щось виникає, то необхідно має існувати те, із чого воно виникає, і те, чим воно породжується, і притому так, щоб ця послідовність не була безконечною. Однак, полишаючи ці міркування, скажемо лише те, що зміна за кількістю і зміна за якістю — це не одне й те саме. Справді, нехай кількість не лишається незмінною, [25] але ж ми все пізнаємо за ідеєю. Крім того, варто дорікнути тим, хто дотримується такої думки, за те, що висловлювали її стосовно всього всесвіту, хоча бачили, що це відбувається лише з меншістю чуттєвих речей. Адже лише царина чуттєвих речей безпосередньо навколо нас перебуває в процесі постійного знищення й виникнення, [30] але він становить, так би мовити, хіба лише часточку цілого, тож було б справедливіше, виправдати цю невеличку царину заради цілого, ніж через неї засудити все.

Крім того, звичайно, ми відповімо цим людям те саме, що казали давно[59]: ми маємо показати їм і переконати їх в тому, що [35] існує щось, що має нерухому природу. Адже принаймні з їхнього твердження, що речі водночас існують і не існують, випливає, що все радше перебуває в спокої, ніж рухається; тож не існує того, у що змінюватися: все містить у собі все.

[1010b] [1] Стосовно ж істини, що не все, що здається, є істинним, насамперед слід сказати, що нехай чуття не є хибним у своєму власному