Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Жозе Родріґес де Мірандау, доцент Агрономічного інституту, помічник доктора Айртона… А мій друг Валдоміро, хоча він і племінник Шимбо, проте представляє, власне, не його, а сеньйора губернатора…

— Губернатора? — вигукнув майор, отетерівши від такої честі.

— Так і є, — підтримав приятеля Гульвіса, — коли губернатор почув, що помічник інспектора просить свого племінника і секретаря представляти його на вашому святі, він попросив мене (адже я служу в канцелярії його величності), обійняти «його хорошого друга Пержентино і переказати вітання його чарівній дружині».

Майор і дона Аврора, яких так і розпирало від гордості, провели цих щонайпочесніших гостей у дім, відрекомендували їх присутнім, веліли наповнити їхні келихи вином і подати найкращі страви.

Приголомшені друзяки Гульвіси і Мірандау відмовлялися вірити своїм очам. Що ж такого мали придумати ці два нахаби, щоб їх так гостили? Ще жодного разу нікому з їхнього кола не вдавалося переступити порогу омріяного дому майора, який запрошував лише обраних друзів. Для майора це було питанням честі. Він не раз повторював, присягаючись: «Жоден пройдисвіт не потрапить на моє свято, хіба тільки через мій труп!» І справді, ті спритники, які попри поліційну охорону проникали на бали чи навіть на прийоми в урядовий палац і до доктора Клементе Маріані, щороку зазнавали поразки у майора, хоча порівняно з тими імпрезами прийом у його домі був звичайною, пересічною вечіркою. Одначе нікому з пройдисвітів не вдалося взяти цієї неприступної фортеці.

Хоча — це перебільшення. Едіо Ґантоіс, метикуватий студент, і згадуваний уже Лев-Срібний-Язик, той іще хитрун, якось примудрилися проникнути на бал майора і втриматися там майже півгодини; втім, коли присутність чужинців виявили, їх виганяли стусанами і ляпасами, м’язистий Едіо намагався битися з гостями, а здоровань Лев — навкулачки з майором.

Як вони так легко вознеслися, а після тріумфу так ганебно осоромилися? Це зовсім інша історія, проте варто її послухати, щоб іще чіткіше оцінити всю винахідливість витівки Гульвіси та Мірандау. Тоді саме до Баїї прибув на гастролі дуже розрекламований екстравагантний концертмейстер з Росії, який вигравав на пилці-ножівці, дуже простому і далеко не музичному інструменті, не гірше ніж на найвишуканішому роялі. Газети називали його «росіянином із магічною пилою». Отож в Едіо була стара пила, а у Лева — чудернацьке ім’я. Обидва полюбляли пригоди, тому, загорнувши пилу в папір і перехиливши для сміливості кілька чарок кашаси, вони заявилися в будинок майора, відрекомендувавшись як російський музикант і його імпресаріо.

Майор Тиририка нюхом чув, що діло нечисте, у нього було завжди якесь шосте чуття на всіляких пройдисвітів. Варто було йому тільки побачити Лева та Едіо, як внутрішній голос забив у всі дзвони. Та гості, почувши, що прибув «росіянин із магічною пилою», були у захваті від можливості послухати його чудернацьку гру. Мовчки і покірно, хоч сповнений сумнівів, майор відчинив двері й дозволив шахраям увійти. Весь вечір він вирішив не зводити з них очей. Самозванці прихилили пилу до вішака, і майор відразу ж відзначив, як вони кинулися до столу, повного наїдків та напоїв. Перезирнувшись із доною Авророю, якій вся ця історія теж здалася надто підозрілою, майор — за підтримки нетерплячих гостей — зажадав, щоб концерт розпочався негайно. А частування опісля. Хоч як намагався Едіо своїми балачками викрутитися і відтягнути неминучий провал, йому не вдалося перенести виступ. До того ж через якусь небачену метаморфозу Лев немов відчув приплив якогось дивного натхнення і так реалістично ввійшов у роль, аж, здавалося, сам переконаний, що він російський концертмейстер. Він не змусив себе довго вмовляти і під бурхливі овації й вигуки присутніх узявся за стару пилу. Його аристократичний вигляд — зігнуте над пилкою худе довге тіло, скуйовджена шевелюра, спрямований вдалечінь погляд, справжнісінький тобі маестро — на якусь мить похитнув навіть майора і дону Аврору. Та щойно він торкнувся кавовою ложечкою пили, як всім без винятку стало ясно, що їх розігрують, — про це потім розповідав сам Едіо. Проте Лев не здавався, він дедалі більше і більше входив у роль, вдавав із себе артиста і наполегливо гатив ложкою по пилі. Але господар будинку, його дружина та гості не оцінили належним чином його завзятість та високе мистецтво.

Майор і кілька його друзів, які терпіти не могли таких витівок, вирішили провчити цих нахаб. Їхній шлях до дверей був довгий і воістину епічний, Едіо і Лев пам’ятатимуть його до скону. Вони йшли під лавиною стусанів і ляпасів, кулаків та копняків, спотикаючись і падаючи. Дона Аврора поривалася видряпати їм очі, але майор викинув їх надвір просто у притихлий натовп (слідом полетіла пила, яка, впавши на бруківку, жалібно дзеленькнула і замовкла).

Із Гульвісою й Мірандау нічого такого не сталося: ні в майора, ні в дони Аврори не виникло й натяку на підозру. Вони від пуза нагостилися й добряче випили, адже їх пригощали найкращим, що було на столі. Тепер Гульвіса вальсував, а Мірандау розмірковував, чи варто йому від імені Шимбо підняти тост за майора та дону Аврору. Він ледве стримав сміх, коли дона Розилда запитала про хвацького молодика, кавалера її доньки. Бажаючи справити ще ефектніше враження, Мірандау відповів запитанням на запитання:

— Хіба майор вас не познайомив?

— Ні, я якось не помітила, коли він увійшов.

— Тоді, шановна сеньйоро, я залюбки вас проінформую. Цей молодик — доктор Валдоміро Ґімараєнс, племінник доктора Айртона Ґімараєнса, помічника поліцейського інспектора, онук сенатора…

— Тобто, славнозвісний онук сенатора Ґімараєнса, про якого всі тільки і говорять?..

— Саме так, сеньйоро. Це племінник саме того всемогутнього, найвпливовішого політика, мого хрещеного…

— Він вас хрестив?

— Авжеж, Гульвісин дід — мій хрещений.

— Гульвісин?

— Це його прізвисько ще з дитинства. Він улюблений онук сенатора.

— Він що, студент?

— Хіба я вам не казав? Він уже закінчив університет, дипломований адвокат. Службовець канцелярії губернатора, великий муніципальний чиновник, інспектор…

— Податковий інспектор? — ця інформація перевершувала всі найсміливіші мрії дони Розилди.

— Ні, люба сеньйоро, він перевіряє гральний бізнес. — І пошепки Мірандау додав: — А це, між нами кажучи, набагато прибутковіша справа, що приносить навіть страшно сказати який щомісячний прибуток, не кажучи вже про всілякі милі дрібниці… Крім того, зараз він іще й закріплений за канцелярією губернатора…

У пориві великодушності, Мірандау поцікавився:

— До речі, сеньйоро, у вас бува нема якогось бідного родича, який зараз шукає роботу? Бо якщо є, то ви кажіть, досить просто назвати його ім’я… — він глибоко вдихнув і, задоволений собою, гордо продовжував: — От зараз він собі танцює, так? Але не дивуйтеся, якщо на наступних виборах він стане депутатом…

— Але ж він іще такий молодий…

— Ну а як ви хотіли?.. Йому ж он