Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Напевно, після того я ліг спати, бо далі нічого не пам’ятаю: ні як мама викатувала грудь, ні як годувала малого, ні як він, зрештою, одужав.

А надалі його нервовість завжди була мамі зрозуміла: він переніс младєнчеське. Вона завжди над ним трусилась і все йому вибачала. Ну, а він, ясна річ, тим дуже вправно користувався. Це в нього вроджене. Немає такої слабини в мене чи у батьків, якою б він не вмів скористатися собі на користь.

Так до ранку він і спав із батьками. Я лишився сам і довго не міг заснути. Я все думав і аналізував. Застосовував дедукцію. Докупи вона в мене не складалася.

Ну, от. Наприклад, чому Ревмір не послав Агента з тією ідіотською заявою? Він що, Агента не знає? Чого він не спитав мене чи малого ввечері — ще коли батьки грали у волейбол? Ми ж були на вулиці, грали у футбол, коли він ішов із роботи.

Або. Чому Агент написав заяву в міліцію на нас? На Саньку не написав, який його мало не вбив, а на нас написав. Ну, тут просто. Якби він написав на Саньку, той би відразу сказав про перемет, міліція полізла б у річку і знайшла б його залишки. А на шиї в Саньки такі синяки, що там і міліціонером не треба бути. А якби добре оглянули місце за річковою каліткою Саньки… Ну, не могли б вони там нічого не знайти. Не міг він на Саньку заяву написати.

Виходить, він написав на нас, бо нас не боїться? Ну, виходить так.

Я був у такому стані, коли вже й очі заплющив, а все думав і майже не міг заснути. Ну, знаєте, так буває: ніби ще не спиш, але, може, вже і спиш. Тільки сам про це не здогадуєшся.

Я трохи подумав про те, що би таке зробити Агентові, щоби боявся. Усі плани крутилися навколо його сральні, та я просто уявляв, як зроблю те, що вже колись зробив Санька. Так не цікаво. До того ж усі подумають на Саньку.

А потім я все-таки заснув, бо далі був сон. Я пішов до курника забрати яйця. А там на гнізді сиділа квочка, а яйця були під нею, і я не міг їх забрати, бо квочка люто огризалась і шкірила свої рідкі жовті зуби. Враз у курнику стало темно, і я озирнувся на двері. У дверях стояв Агент із довгим білим волоссям. Точнісінько, як Свєтка. Він поманив мене пальцем, одначе я від переляку не міг зрушити з місця. І раптом квочка злетіла в повітря і помчала до нього, мов реактивний літак. Ну, ви розумієте, що в неї було замість двигуна… А я побачив, що у гнізді замість яєць лежить велика в’язанка ключів. От в’язанка велика, а ключів — лише три. І я не знаю, від чого вони. Я розумію, що знайти двері — це вирішити всі проблеми, та при цьому розумію, що я ж не Буратіно, та й не потрібен мені театр у підземеллі. Я й так у курнику. Простягнув руку і торкнувся ключів. Вони обпекли мене холодом, і я прокинувся.

Я прокинувся й сів у ліжку. Що, як удень, коли Агент буде на роботі, залізти до його квартири — ключі ж я маю! — і щось там зробити таке, що ще гірше, ніж Санька зробив із туалетом? Що саме зробити, я ніяк не міг вигадати, бо ніколи в його квартирі не був і не уявляв, що там можна зробити і з чим. І тут я збагнув, навіщо він подав заяву в міліцію. І мені просто подих перехопило від ненависті до цієї гниди. Ще не здогадалися? Це ви його просто погано знаєте. А я здогадався. Він вирішив, що я не віддаю ключі, щоби пограбувати його нору. Тобто він якраз і передбачив, що я полізу до нього в хату і щось там украду. І тоді міліція злочинця навіть не шукатиме, бо буде впевнена, що то я вкрав ключі!!!

Я ж тоді ніяк не виправдаюся!

А потім я ще страшніше зрозумів! Агент тепер може будь-якої миті піти в міліцію і написати, що в нього вкрали з квартири… та хоч і сто рублів! Чи навіть сто двадцять! І хто вкрав?..

Ні, сто двадцять — навряд. Зразу спитають, звідки в нього такі гроші — тисяча двісті старими! У мами зарплата — 80 карбованців новими. На місяць! Чи не спитають? Та хай він навіть двадцять напише (новими)! Це ж усе одно я!!! Це ж моїм батькам віддавати!

От попав! Це ж мене в колонію для неповнолітніх злочинців посадять! Там же всі такі, як Секеч і Бударний… Я ж там не виживу. Вони мене просто вб’ють. І дуже швидко.

Я не уявляю, що можна зробити. Віддати йому ключі? Смішно. Це значить — визнати, що я їх украв. А я їх не крав. Сказати батькові? Не можна в це діло дорослих уплутувати. З дорослими тільки зв’яжися — потім не розв’яжешся. Треба порадитись із Санькою…

І — теж не можна. Бо Санька зразу запропонує відчинити двері й подивитися, що в Агента в хаті. Ага. Він подивиться, а я тоді ту кашу доїдай.

Порадитися ні з ким. Ні з ким. Не з Юрком же! Він іще малий і нічого не тямить. Однак із батьками ввечері всю розмову повернув так… Ну, з батьками він уміє.

Так я й заснув, нічого не придумавши, і прокинувся з тяжким тягарем на душі. Надворі йшов дощ. Уставати не хотілося, але куди ж подінешся!

Батьки вже пішли на роботу, малий спав у їхньому ліжку, встромивши голову в мамину подушку. Мамина подушка й досі була його улюбленою. Вона пахла мамою. Я в дитинстві теж любив цей запах над усе. Не можу сказати, що нині не люблю, але ж не малий уже…

Тобік сидів у буді й носа надвір не потикав, хоча дощ був теплий і не надто й рясний. Я збігав до вбиральні, а потім зайшов до вугільного сараю — перевірити, чи на місці ключі. І от уявіть собі: їх у схованці не виявилося! Тепер зрозуміло, чому малий так злякався, коли мама полізла до кишень його штанів. Я повернувся до хати, сів на ліжко і почав думати. Він мав щонайбільше 15–20 секунд, аби сховати ключі в дитячій кімнаті, поки мама туди зайшла…

Я