Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

підставив стільця до шафи й заліз на нього. Ключів там не було, та було чимало іншого цікавого і забутого. Наприклад, електричний конструктор, який ще взимку подарували мені на день народження Чорноуси. Півроку то була моя улюблена розвага. Там були дроти, електродвигун, кнопки, схеми, паяльник із каніфоллю й оливом, трансформатор, коробочка з контактами для батарейки «Крона», гума для авіамоделей і ще багато корисних речей. Стоячи на стільці, я почав усе це перебирати, як бабуся в кіно перебирає старі листи. Ох, і часу минуло! Востаннє я з цим возився вже, певно, не менше, ніж два місяці тому. Ще там лежала коробка з моїм стареньким фотоапаратом «Смена-2». Даремно вона там лежить, подумав я. Фотик — саме те, що нам із малим сьогодні вкрай необхідне. Плівки, щоправда, нема, та вона, напевно, є в Раймазі. 35 копійок на неї я вже якось нашкребу. От закінчиться дощ — і поїду веліком по плівку. Це ж можна мати фотографії головних дійових осіб. Особливо Агента і його хати.

Там іще було кілька номерів журналу «Пионер», у яких лишалося чимало нечитаного, та тепер не до того. Потім якось почитаю, — журнал законний. Я з фотоапаратом зліз зі стільця й пішов умиватись. А коли повернувся до хати, малий уже прокинувся і здивовано роззирався: видно, не пам’ятав, що сталось уночі. Тоді згадав, сів у ліжку, глянув на мене і сказав:

— Знов одоробло приходило.

— Я знаю, — відповів я. — Зрозумів.

— Я що, кричав?

— Трохи було.

— Сильно?

— Як свиня, коли її колють, — піддів я його.

— Сам ти свиня, — необережно ляпнув він, але хутко схаменувся, підозрюючи, що батьків немає вдома, а отже, так жартувати небезпечно. — У Ревміра чути було?

— Не тільки у Ревміра, а й у Агента, й у Саньки, і навіть у Свєтки. Ти навіщо спер ключі?

— Які ключі? — ненатурально здивувався мій малий.

— Нагадати? — з натяком перепитав я.

Він збагнув, що від мене можна не критися, тож знову ліг і відповів:

— Хотів сходити подивитися, що в нього там у хаті робиться.

— Сходив?

— Ще ні.

— Це добре, — сказав я. — Боронь тебе боже туди ходити!

— Чого це?

Довелося йому пояснити все те, що я передумав уночі. Ну, не все, звичайно. Я йому про свої перспективи життя в колонії нічого не розповів — тільки про те, що я можу туди потрапити. Він слухав лежачи, а коли зайшла мова про колонію, рвучко сів у ліжку. Я розповідав йому таким собі відстороненим голосом. Нічний страх минув, тож я міг говорити про все найстрашніше майже байдужим тоном. Очі в нього й так іще великі, як у всіх дітей, але тепер вони були, як у сови, — на півобличчя. Він мовчки дослухав мене, не перериваючи, не ставлячи запитань. Мовчав і тоді, коли я закінчив.

— То де ключі, Юрку? — спитав я наостанок.

Він не відповів, не здатний іще відійти від тих жахів, яких я йому навернув зі самісінького ранку.

— Вов, — нарешті прорізався в нього голос. — А як ти їх зміг позбутися?

— Ніяк. Я їх сховав у надійне місце. А одна нишпорка знайшла і ледь не наробила шкоди.

— Ні, я не про… — без виразу сказав він. — Я про одоробла. Як ти їх прогнав? До мене тільки одне ходить — і то я не знаю, як його подолати…

Я зрозумів, що вся моя розповідь про ключі та колонію пройшла повз нього. Він іще жив у тому нічному кошмарі. Я по собі знав, що то — не просто сни. Сон — то таке: прокинувся й забув. А ця гидота тримає і тримає. Навіть не один день може тримати. І я не знав, що йому сказати. Снилися, снилися, потім перестали…

— Знаєш, це просто, — сказав я, щоби щось сказати, щоб він не боявся спати, зрештою. — Головне — ввечері покласти під подушку пістолет чи рушницю. Як прийде, починай відстрілюватися.

— З іграшкового ружжя?

— А воно з якого стріляє? Це ж просто пістони. Тільки вони виглядають страшно, до хати іскри летять… А для нього іграшкова рушниця — теж рушниця. От тільки під подушку вона не поміститься. А пістолет — поміститься. Тільки ти візьми той пластмасовий, з пружинкою.

— А чому не пробковий? — здивувався він.

Звідки я знав, чому не пробковий, тобто той, що пробками стріляє?

— Ну… це просто, — твердо сказав я. — Його довго заряджати. А на пружинці — і клацає, і заряджати не треба.

Він усміхнувся, радісно зіскочив із ліжка й кинувся до дитячої кімнати. Певно, по пістолет, аби вчасно приготувати. Коли вже вибіг, я подумав, що от він мене і знову надурив. Так-бо жалісно дивився, — я й повівся, забув про ключі…

За мить Юрко вернувся і простягнув мені ключі. Два ключі на залізному кільці. Біленькі такі. А ті, які я вчора сховав у вугільному сараї, були один біленький, один жовтенький — бронзовий такий.

Це за кого ж він мене має!

— Ти зовсім головою стукнувся, малий? — кажу. — Я тобі що, дурочка з перевулочка? Що це ти мені підсунув?

Мій малий мовчав. На його обличчі був непідробний подив. Нерозуміння на ньому було просто-таки написано. Я ще уважніше роздивився ключі. Ні. Це точно не вони! І кільце не таке: те було туге та щільне, а це — геть благеньке, просто сталевий дріт. Один ключ дуже схожий. А другий, вочевидь, від якогось іншого замка.

— Де ти це взяв? — запитав я.

— Знайшов, — відповів мій малий.

— Де?

— Біля курника, коли тебе півень збив із ніг.

То була безсоромна брехня. Мене півень збив із ніг! Стояв би він хоч на метр ближче, вже зрозумів би, як це — коли тебе збивають із ніг. Невже ж не бачив, що я послизнувся, впав, і тільки тоді на мене півень наскочив?! Я зрозумів, що мені макітриться в голові. Отже, зв’язок ключів дві? І виходить, що Агент їх не загубив, а підкинув? Бо уявити, що він загубив обидві зв’язки — це бути не просто дурнем, а круглим ідіотом. І навіть при цьому залишається одне нез’ясоване питання: куди поділися ключі з вугільного сараю?

Інни я не бачив уже кілька днів — з тієї самої ночі на поляні, коли батьки вечеряли у Станкевичів. Це — довго. Коли є заняття у школі, ми бачимося щодня, навіть у вихідні. А двічі на тиждень іще й ходимо в город — до музичної школи. Точніше, ходили ще цього року. Інна справді дуже добре грає на піаніно. У неї —