Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Правильно, пане капітане, — полковник виріс поруч наче з-під землі. — На нас чекає ціла ніч важкої праці. Добра стрілянина, Камінь.

— Дякую, пане полковнику, — десятник арбалетників не припиняв цілитися в передпілля. — Ці нові стріли добре літають.

— Я бачив. Капітане, а ваші люди могли б зайняти оті вершини? — командир Сімнадцятого вказав на скельні плечі, що оточували долину. — Я знаю, що це непросто, але ж — не неможливо?

— Я вже вислав туди кількох розвідників. Подбаємо про це.

А що з тою працею на всю ніч?

— Дякую. Це, — піхотинець стукнув у борт возу, — перша лінія оборони. Але вона надто широка й надто розтягнута. Ця лінія їх лише сповільнить. У самому проході ми збудуємо другу, а потім і третю, цього разу вигнуту. Хочу також окопатися біля підніжжя Лиски, щоб прикривати відступ угору.

Чорний Капітан подивився на нього як на шаленця. За мить наблизив обличчя до полковника і просичав:

— У тебе вісімсот змучених людей, а завтра отам стоятиме тридцятитисячна армія з чаклунами, Вершниками Бурі та боги знають із чим іще. Ти справді вважаєш, що зумієш затримати їх, а тоді ще й відступити на шлях?

Якусь хвилю обличчя іншого офіцера нічого не виражало. Потім він усміхнувся — ледь-ледь. На вид його гримаси шлунок Варгенна наповнився льодом.

— У мене вісімсот людей і ніякої підтримки магією, це правда, пане капітане. Ми втомлені як ніколи. Це також правда. Завтра проти нас встане тридцять тисяч варварів, що звикли до перемог, і про це я теж не забув. Але я не маю іншого виходу. Я можу знищити машини, спалити вози і пропхатися на шлях силою. І тоді цю долину заллє кров. Найімовірніше, ніхто з нас не доживе до наступної ночі, і про це знаю і я, і мої люди. Але ми — срана піхота, яка має завдання битися, захищаючи громадян Імперії.

— Тож це — громадяни Імперії? Меекханці?

— Так, капітане. Це меекханці.

— Не раджу говорити цього голосно, бо тоді вам доведеться битися на два фронти.

Полковник усміхнувся ще ширше.

— Побачимо. Каменю!

— Так точно!

— Залишаю тут п’ятдесят людей під твоїм командуванням. Тримайте отих на відстані. Решта — до риття.

— Слухаюсь!

Командир піхоти зістрибнув із возу. Капітан якусь мить дивився йому в спину.

— Дурень, — буркнув урешті. — Варгенне!

— Я тут, пане капітане.

— Передаси накази…

* * *

— А коли прибула решта армії?

Вони зупинилися на довший перепочинок біля струмка. Солдати наповнювали фляги, гризли сухарі й сушене м’ясо, відпочивали. Звісно, більшість зайняла місця поблизу Велерґорфа.

— На світанку, пане лейтенанте. Раніше, ніж ми думали: піхота тільки-тільки почала будувати третю барикаду, а тут заграли тривогу, й з’явилися кочівники. Коли вони почали виїжджати з лісу, здавалося, що не припинять ніколи. Виїздили й виїздили, шеренга за шеренгою, під рев труб і флейт, під гепання в барабани. Виходили вздовж усього виднокругу, з усіх місць водночас. Це був проклятущий, жахливий показ сили й потуги, вистава, яка мала нас злякати й відібрати бажання битися. І майже одразу вони рушили.

* * *

Почали з правого крила. Від стіни кочівників відірвався один а’кеер, потім другий, третій і четвертий. Приблизно п’ятсот вершників рушили риссю, потім галопом, щоб біля умовної лінії обстрілу з арбалетів перейти у чвал. Решта кочової армії видала оглушливий військовий крик, який супроводжувався брязканням зброєю, ударами шабель об щити та ржанням коней. Хвиля звуку вдарила у скельну стіну, перелилася через барикаду й увірвалася в долину. Натовп, згромаджений під горою, заклубився, наче мурашник, облитий кип’ятком, і відповів переляканими криками.

Загін, що йшов чвалом, перетинав нічию землю навскоси, з кожним кроком наближаючись до барикади. Яка мовчала. Обшар проверчених дір, загострених спиць і паль сягав десь на сто кроків перед возами, до цієї межі кіннота мала свободу маневру. У першій атаці командири се-кохландійської армії, схоже, мали намір перевірити відстань до пасток і рішучість оборонців. За якихось сто п’ятдесят ярдів від возів кочівники натягнули луки й випустили хмару стріл. Ті полетіли в небо високими параболами, майже зникаючи з очей солдатів, які за ними стежили. Ще до того, як стріли досягли піку швидкості та змінили траєкторію, кінні вистрелили знову. Ще до того, як стріли впали смертоносним градом на здійняті щити та охоронні дашки, в небо полетів третій залп.

Варгенн стояв на одному зі скельних валів, що оточували долину, й дивився. Він щойно приніс наказ капітана, згідно з яким Варта не повинна була видавати своєї присутності, якщо її не буде помічено. Ці скелі в найнижчій точці мали сто стоп висоти й були такі круті, наче хтось обрізав гору ножем. Теоретично, їх можна було форсувати, у Гірської Варти з цим проблем не виникло б, але така справа вимагала мотузок, гаків, чеканів — а передусім досвіду у сходженні. Обидва командири вирішили, що допоки кочівники не спробують себе в цьому мистецтві, а ситуація не стане розпачливою, горці маскуватимуться.

Обидві вершини, як і решта гірських кряжів, поросли соснами. Серед них можна було легко причаїтися, але безчинне чекання не подобалося гірським солдатам, особливо коли їхній супротивник був на відстані пострілу.

— Чого вони чекають? — командир Третьої роти лейтенант Ґирвен вихилився з-за стовбура й оглянув рівнину. — Ти впевнений у наказі? Ми маємо ховатися?

— Так, пане лейтенанте. Не висовуватися.

— Розумію. Але тут придалася б кожна стріла.

На це хлопець не мав жодної відповіді. З цієї висоти було видно, що армія кочівників — величезна. Гігантська. Це було справжнє море коней і людей. Кожен кочівник вів із собою три чи чотири скакуни, щоб або під час битви, або під час утечі завжди мати напохваті свіжого. Тому тридцятитисячна армія мала понад сто тисяч коней. І вся ця сила тепер стояла біля входу в долину, перед барикадою, яка мала її захищати — такою тонкою з цієї перспективи. Це була демонстрація сили, спрямована на захисників. Здавалося, вистачило б того, щоб ця армія просто рушила вперед: вони прорвалися б крізь барикаду, наче морська хвиля крізь замок із піску. Нападникам навіть не треба було б витягати зброю: самою масою, самим напором вони зрівняли б із землею все на своєму шляху.

Гонець обвів поглядом укріплення. Перша лінія оборони виступала півколом перед входом у долину, друга, найкоротша, блокувала середину кам’яних воріт. Третя, досі незакінчена, була дзеркальним відображенням зовнішніх шанців. Якщо комусь вдасться форсувати першу й другу лінію укріплень, він потрапить під перехресний обстріл у котел, який утворювала остання барикада.

Звісно, за