Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

помкнула до головної дороги. Кільканадцять ударів серця ніхто не реагував, може, навіть ніхто й не помічав. Солдати й вартівники згромадилися неподалік від окопаних возів і зосередилися на ліквідації затору при в’їзді, що виник, коли дві групи біженців намагалися ввійти одночасно. Дійшло до короткої сутички навкулачки та на палюгах, але та скінчилася, коли кількох найзатятіших учасників відлупцювали плазом мечів. Уже здавалося, що лад у проході наведено, коли з кінця колони втікачів донісся розпачливий жіночий зойк. За мить почулося кілька наступних, аж раптом цілий натовп десь у триста осіб кинувся вперед. На лінії возів прохід мав ширину десь кроків у десять, і тлум закоркував його, наче вологий пісок — колбу годинника. Хлопам, які ще мить тому билися навкулачки, раптом довелося рятувати життя. Солдати почали силою витягати людей, не зважаючи, чи тягнуть за одяг, чи виламують руки. Якась жінка кричала про свою дитину.

Варгенн не звертав на неї уваги. Він стояв на возі поруч із Чорним Капітаном і дивився на південь. Сонце ледве наближалося до горизонту, ніч іще не встигла милостиво вкрити все своїм плащем. Темна пляма була вже десь за милю від їхньої лінії, а по кількох ударах серця розпалася на окремих вершників. Десь сотня, якщо він правильно бачив. Вони вміло розтягнулися в півмісяць і поглинули шість найближчих до себе фур із вервечки, яка мчала дорогою до входу в долину. Подробиць не було видно, але ще мить тому вози сунули вперед, оточені кільканадцятьма людьми, а тепер два з них з’їхали набік і загрузли в канаві, ще чотири зупинилися. Загін відірвався від возів і чвалом рушив уперед. Біженці були вже мертві. Навколо возів лежали тіла, що з цієї відстані здавалися темними, незграбними клунками.

На дорозі спалахнула паніка. Десь тисяча людей побігла в бік рятівної долини. Гнані ними стада розбігалися навсібіч, утікачі кидали на землю клумаки, залишали підводи, які вони тягли всі  ці милі, і мчали вперед. Якийсь візниця вимахував батогом, силячись змусити змучених тварин на останнє зусилля, аж нарешті зіскочив із козлів і побіг. Інший втратив контроль над запряжкою й перекинув фурманку, захаращуючи шлях; за мить у неї вдарив наступний віз, потім ще один. У повітрі чулося квиління поранених коней.

А в тому хаосі шаліли вершники. Летіли стріли, блискали шаблі, довгі списи прокльовували спини та пришпилювали тих, хто лежав, до землі. Єдиною метою цієї різанини було посіяти жах та замішання.

Вони були далеко поза засягом солдатів.

Поруч із капітаном з’явилося кілька арбалетників. Кремезний десятник, який ними командував, коротко відсалютував і зняв зброю зі спини.

— Пане капітане, нам наказано втримувати їх так далеко, як тільки вдасться.

— А як далеко стріляє оце?

Командир Гірської Варти вказав на важкий арбалет із зубчастою передачею.

— Із цієї цяцьки нормальна відстань десь у чверть милі, пане капітане.

Варгенн із розумінням покивав. У Варти були легкі арбалети, що натягувалися гаком на поясі або ж просто обладнанням, що звалося «козячою ніжкою». Вони були легкими й безвідмовними, а перезаряджати їх було значно швидше, ніж той, з яким зараз марудився десятник. Окрім того, за певної вправності його можна було приготувати до пострілу навіть у лежачому положенні, а в горах не було нічого, з чим таким звичайним арбалетом не можна було впоратися. Зброю ж, яка зараз була в піхотинця, використовували здебільшого при облогах міст або в бою з важкоозброєною кіннотою.

Клацнули храповики, стріли лягли в жолоби. Десятеро солдатів підвели арбалети і сперли їх на борти возів. Підофіцер якусь мить вдивлявся в передпілля, а тоді коротко гарикнув:

— Ліворуч. Вісім вершників. Двоє в плащах. Середина.

Арбалети синхронно розвернулися й завмерли, націлившись у той бік.

— Залп!

Брязнули тятиви. Два-три удари серця група вершників галопувала собі вперед. Раптом двоє коней згубили ритм, збили крок, один із них не зумів втримати рівновагу й зарився ніздрями в землю, скинувши вершника. Загін розсипався, розвернувся на місці й почвалував у бік лісу.

— Було більше, ніж чверть милі.

— Це ідея нашого лейтенанта, пане капітане. Вони, — десятник зняв арбалет із борту і знову заходився крутити ручкою, — здебільшого використовують два типи стріл: легкі, якими шиють десь на триста кроків і які призначені для того, щоб ранити й сіяти хаос, та… уффф… важкі, для короткої дистанції, щоб пробивати обладунок. Тож наш лейтенант наказав зброяру в гарнізоні зробити трохи таких легших від звичайних майже вполовину стріл. Вони летять значно далі, й хоча на відстані у чверть милі не проб’ють жодного порядного панцира, чудово ранять коней та людей… уфф.

Він поклав стрілу в жолоб і відшукав поглядом уже обстріляну групу. У ній було лише шестеро коней. Ще одна тварина лишилася позаду, шкутильгаючи. Решта кочівників ще не зорієнтувалася, що вони під обстрілом.

— Праворуч. Поряд із зеленим возом. Десятеро. Чвалують до баб та дітлашні. Середина.

Минула мить, кінні зменшили дистанцію до втікачів на третину.

— Залп!

Ефект був ще видовищнішим. Двох перших вершників просто змело із сідел, кінь третього спіткнувся й упав, підбивши двох наступних. Із десятьох кочівників залишилася половина. Уцілілі мало не на місці осадили коней, і за мить було видно тільки кінські зади та спини вершників.

На вози залазили нові солдати. За кільканадцять секунд арбалетники зайняли всю лінію оборони — понад сто п’ятдесят ярдів. Скрипіли тятиви, клацали храповики. Через рівні проміжки часу барикада посилала залпи стріл у бік загарбників. Скоро навколо входу в долину утворився пас нічиєї землі, шириною кроків у п’ятсот. Ті біженці, які не встигли до нього добігти, були вже мертві.

Решта все ще неслася вперед, бо кочівники не відмовилися від різанини. З їхнього боку також почали свистіти стріли. Біженці страшно кричали. Стискаючи кулаки, Варгенн дивився, як серед жінок та дітей, яких трохи раніше врятував точний залп, гинуть нові й нові особи. Якась дівчина впала на землю, хапаючись за пробите стрілою горло, одна з жінок крикнула, зробила кілька непевних кроків і впала на коліна, ще якийсь час намагаючись повзти навкарачки. З її спини стирчало три древка. Потім вона поволі лягла на землю, наче хотіла її обійняти, притулитися, сховатися в ній — і знерухоміла.

Але криваве видовище скоро добігло кінця. Луки се-кохландійців мали засяг десь ярдів на двісті коротший, ніж важкі арбалети імперської піхоти, а біженці бігли на диво швидко. За деякий час у кочівників вже не стало цілей.

— Це лише розвідувальний а’кеер, — капітан промовив це повільно, цідячи кожне слово крізь зуби. — Думаю, решта наших гостей прибуде