Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

чимало часу, і мій батько вже був утратив надію знайти собі пару, коли зненацька вздрів дівчину біля підніжжя одного великого водоспаду — річки, що ринула з неба. Не наближаючись занадто до неї, він заговорив лагідним голосом, як зазвичай роблять мисливці, щоб не налякати здобич, яка потрапила у сильце, й пояснив їй, що повинен одружитися. Дівчина знаками наказала йому наблизитися. Вона, не криючись, оглянула його, й, мабуть, подорожній їй сподобався, бо думка про шлюб не видалася їй безглуздою. Батько мусив працювати на свого тестя, поки сплатив викуп за дружину. Після весільного обряду обоє прийшли до нашого поселення.

Я ріс зі своїми братами під деревами й ніколи не бачив сонця. Часом якесь поранене дерево падало, й у високому склепінні лісу утворювався отвір — тоді ми споглядали синє око неба. Батьки розповідали мені казки, співали пісні й пояснювали те, що повинні знати люди, щоб вижити без нічиєї допомоги, лише зі своїм луком і стрілами. Відтак я був вільний. Ми, діти Місяця, не можемо жити без свободи. Коли нас зачиняють у чотирьох стінах або в загороді, ми замикаємося в собі, робимося сліпими й глухими і за кілька днів наш дух вивільняється з-поміж наших ребер і залишає нас. Іноді ми стаємо наче жалюгідні тварини, але майже завжди воліємо вмерти. Тому в наших оселях немає стін, лише похила покрівля, щоб стримати вітер й уникнути дощу, — під нею ми розвішуємо свої гамаки дуже близько одні від одних, бо нам подобається слухати сни жінок та дітей і відчувати дихання мавп, собак і папуг, які сплять під тим◦же навісом. Хлоп’ям я жив у сельві й гадки не мав про світ, що існує ген за урвищами та річками. Іноді до нас приходили друзі з інших племен і переповідали чутки про Боа Віста та Ель Платаналь[6], про чужинців та їхні звичаї, однак ми гадали, буцімто це просто смішні казки. Я став мужчиною й надійшла моя черга роздобути собі дружину, але я вирішив зачекати, бо мені подобалося парубоцьке товариство: ми розважались, і нам було весело. Однак я не міг бавитися та байдикувати, як інші, бо маю велику родину — братів, двоюрідних братів, племінників, — чимало ротів, які треба годувати, багато роботи для мисливця.

Одного дня у нашому поселенні з’явився гурт блідолицих чоловіків. Вони полювали за допомогою пороху, здаля, не виявляючи ні вправності, ні мужності — не вміли видертися на дерево чи простромити дрючком у воді рибу, а в сельві ледве рухалися, все заважало їм — наплічники, зброя, навіть власні ноги. Їх не огортав вітер, як нас; вони мали спітнілу смердючу одіж, були брудні й не знали правил поведінки, однак завзято торочили нам про свої знання й своїх богів. Ми порівнювали їх із тим, що нам розповідали про білих людей, і переконалися в справедливості поширюваних чуток. Невдовзі ми дізналися, що вони не місіонери, не солдати й не збирачі каучуку; це були божевільні: їм потрібні були земля, деревина, а ще вони шукали каміння. Ми пояснили їм, що сельву неможливо завдати собі на спину й перенести кудись, наче мертвого птаха, та вони й слухати не хотіли жодних доводів. Отаборилися поблизу нашого поселення. Кожен із них був, наче ураган, руйнуючи на своєму шляху все, чого торкався, залишаючи по собі пустку, дошкуляючи тваринам і людям. Спершу ми дотримувалися правил чемності й догоджали їм, бо вони були гостями, однак їх ніщо не вдовольняло, їм завжди праглося більшого, тож урешті-решт, стомившись од їхніх витівок, ми з усіма належними церемоніями розпочали війну. Вони погані воїни, полохливі та розніжені. Прибульці не витримали наших ударів палицями по головах. Потім ми залишили поселення й пішли на схід, де ліс дуже щільний; великі відтинки путі ми долали, пересуваючись кронами дерев, аби нас не наздогнали їхні товариші. До нас дійшла поголоска, що вони мстиві й за кожного свого убитого — нехай навіть у чесному бою — можуть вигубити ціле плем’я разом із дітьми. Ми знайшли підходяще місце для нового поселення. Воно не було таким зручним, бо жінки мусили йти кілька годин по чисту воду, проте ми залишилися там, певні, що ніхто не шукатиме нас у цій глушині. Через рік, переслідуючи пуму, я занадто віддалився від поселення й опинився поблизу військового табору. Я був змучений і кілька днів нічого не їв, тому в мене паморочилася голова. Замість податися геть, щойно зачув чужинських солдатів, я ліг спочити. Солдати схопили мене. Однак вони не згадували про тих забитих палицями та й узагалі ні про що мене не розпитували — може, не знали їх або не знали, що я звуся Велімеєм. Солдати відвели мене на працю до збирачів каучуку; там було чимало люду з інших племен — всіх їх одягли в штани й змушували гарувати, не беручи до уваги їхніх бажань. Каучук потребує старання, а людей у тих краях бракувало, тож нас залучали силоміць. То був час, коли мене позбавили свободи, і я не хочу про нього говорити. Я залишився там, бо сподівався чогось навчитися, але від самого початку знав, що повернуся до своїх. Ніхто не може довго утримувати воїна проти його волі.

Працювали від зорі до зорі, хтось знекровлював дерева, по краплині відбирав у них життя, інші варили зібрану рідину, а коли та густішала, збивали її у великі кулі. Повітря надворі було нездоровим через запах паленої гуми, а повітря в загальних спальнях просякло нашим потом. Там неможливо було дихати на повні груди. Нас годували кукурудзою, бананами й дивною їжею з якихось бляшанок, якої я ніколи не їв, бо нічого доброго для людини в слоїках рости не може. На одному кінці табору звели велику халупу, де тримали жінок. Коли я відпрацював на збиранні каучуку два тижні, наглядач дав мені якогось папірця й наказав іти туди. А◦ще він дав мені чашку напою, який я вилив на землю, бо бачив, як ця рідина підточує розум. Я став у загальну чергу. Був останнім, і коли мені випало заходити до тієї халупи, сонце вже сховалося й запала ніч, розбуркувана гамором жаб і папуг.

Вона була з племені Іла, людей із лагідними серцями, з якого походять найніжніші дівчата. Деякі чоловіки місяцями мандрують, щоб наблизитися до поселень Іла, приносять їм подарунки й полюють для них, сподіваючись здобути якусь із їхніх жінок. Я впізнав її, хоч вона скидалася на ящірку, бо моя матір теж походила з племені Іла. Жінка лежала гола