Кларис Ліспектор - Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор

стільки ж, наскільки воно спекотне само собою. І земля — це сонце, і як я раніше не бачила, що земля — це сонце?

І тоді це станеться — на сухій голій скелі в Лівійській пустелі — станеться кохання двох тарганів. І тепер я знаю як це. Один тарган чекає. Я бачу його коричневотіле мовчання. І от зараз, зараз бачу іншого таргана, який повільно і насилу пробивається через піски до скелі. На скелі, вода якої всохла тисячоліття тому, два сухі таргани. Один — це мовчання іншого. Вбивці, що зустрілися: світ напрочуд взаємний. Вібрація абсолютно німої пронизливості в скелі; і ми, що дійшли до цього дня, досі відлунюємо з ним.

— Я обіцяю собі одного дня таку саму тишу, я обіцяю нам те, чого зараз навчилася. Але для нас це має відбутися вночі, бо ми — істоти вологі та солоні, ми істоти морської води і сліз. Так само буде і з широко розплющеними очима тарганів, за винятком того, що це буде вночі, адже я — створіння великих, вогких глибин, я не знаю пилу сухих цистерн, і поверхня скелі — то не моя домівка.

Ми — створіння, яким потрібно пірнути в глибину, щоб там дихати, як риби пірнають у воду, щоб дихати, тільки мої глибини — в нічному повітрі. Ніч — це наш латентний стан. І там так волого, що проростають рослини. У будинках вимикають світло, щоб було краще чути цвіркунів, і щоб сарана ходила по листю, ледь торкаючись, листя, листя, листя — вночі м’яка тривога просочилася крізь жолоб повітря, порожнеча — то засіб пересування.

Так, для нас кохання не буде у пустелі посеред дня: ми ті, хто плаває, нічне повітря вологе й солодке, а ми — солоні, бо наш видих — це піт. Давним-давно мене зобразили з тобою, на стіні печери, і з тобою я плавала з її темних глибин до тепер, я пливла зі своїми незліченними віями — я була нафтою, що потекла лиш сьогодні, коли темношкіра африканка намалювала мене у моєму власному домі, змусивши мене вирости зі стіни. Сновида, як нафта, що бризкає насамкінець.

— Я клянуся, що кохання — саме таке. Я знаю, просто тому, що сиділа там і дізнавалася. Лише завдяки тарганові я знаю, що те, що у нас двох було раніше — це вже було кохання. Треба було, щоб тарган завдав мені такого болю, ніби мені виривали нігті — і тоді я не могла вже витримати тортур і зізналася, і тепер розповідаю. Я вже не витримувала і зізнаюся, що я все-таки знала правду, від якої ніколи не було користі, чи щоб комусь вона стала в нагоді, та яку я боялася б застосувати, бо я не достатньо зріла, щоб знати, як застосовувати правду, не руйнуючи себе.

Якщо ти можеш дізнатися через мене, не мучившись спершу, не будучи розполовиненим дверцятами шафи, не проламуючи свій панцир, панцир страху, який із часом всихав до кам’яного панцира, як і мій, що зламався під силою щипців, доки я не досягла своєї ніжної нейтральності — якщо ти можеш дізнатися крізь мене — тоді навчися від мене, тої, що мала лежати зовсім розкрита, втративши всі свої валізи з вигравіруваними ініціалами.

— Розгадай мене, розгадай мене, тому що холодно, так холодно, коли втратити свій панцир омара. Зігрій мене своїми здогадками, зрозумій мене, бо я себе не розумію. Я просто люблю таргана. І це пекельна любов.

Але ти боїшся, я знаю, що ти завжди боявся ритуалів. Але коли когось катують, доки людина не перетворюється на свою сутність, вона динамічно починає прагнути служити ритуалу, навіть якщо ритуал є самим лише актом самопоглинання — так само, як єдиний спосіб кадити — то розкурювати ладан. Слухай, адже я говорю серйозно, як тарган з віями. Слухай:

Коли людина сама собі сенс, у ній уже немає суперечностей. Тоді вона сама — власна урочистість, і вона вже не боїться поглинути себе в служінні ритуалу поглинання; ритуал — це сам процес життя сутності, ритуал для неї не є чимось набутим: він властивий сутності. У таргана ритуал відбувається в самій клітині. Ритуал — повір мені, тому що, думаю, тепер я розумію — ритуал, — це мітка Бога. І кожна дитина народжується від такого самого ритуалу.

— Я знаю: ми обидва завжди боялися моєї урочистості і твоєї урочистості. Ми думали, що це урочистість форми. І ми завжди приховували те, що знали: життя — це завжди питання життя і смерті, звідси й урочистість. Ми також знали, хоч і без дару благодаті знали про це, що ми — це життя, яке є всередині нас, і що ми служимо собі. Єдине призначення, з яким ми народжуємось — це призначення ритуалу. Я називала «маску» брехнею, але це не так: то була необхідна маска урочистості. Ми маємо одягати ритуальні маски, щоб любити одне одного. Жуки вже народжуються з тією маскою, за допомогою якої вони здійснюють своє призначення. Ми втратили свою маску у первородному гріху.

Я подивилася: тарган був жуком. Він був усього-на-всього своєю власною маскою.

Через глибинну відсутність веселощів у ній я бачила її лютість воїна. Вона була приручена, та її призначення було жорстоким.

Я — приручена, але моє призначення жити — жорстоке. О, долюдська любов охоплює мене. Я розумію, я розумію! Форма життя — це такий секретний секрет, це тихе сновигання секрету. Це секрет у пустелі. Нарешті я про це знала напевне. Бо у світлі кохання двох тарганів пригадала справжнє кохання, яке у мене було колись, і я не знала про це — адже саме тоді зрозуміла це слово. Але є дещо, що потрібно сказати, потрібно сказати.

Але є дещо, що потрібно сказати, потрібно сказати.

— Я скажу тобі те, чого ніколи не казала раніше, можливо, саме цього не вистачає: сказати. Якщо я досі й не казала, то це не через скупість слів і не через мою німоту таргана, що має більшу кількість очей супроти рота. Якщо я не казала, то це тому, що я не знала, що знала — але тепер уже знаю, я збираюся сказати тобі, що кохаю тебе. Знаю, що казала тобі це раніше і що тоді, коли це казала, це також була правда, але лише зараз я насправді це кажу. Я маю сказати це, доки я... О, але то тарган має померти, не я! Мені не потрібен цей лист ув’язненої у камері...

— Ні, я не хочу лякати тебе своїм коханням. Якщо ти почнеш боятися мене, я почну боятися себе. Не бійся болю. Я зараз у цьому