Кларис Ліспектор - Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор

Мені знадобився б дванадцятиметровий бур, верблюди, кози і вівці, а ще первинний вал; і мені потрібно було охопити простір повністю, бо було б неможливо відтворити у, скажімо, звичайному акваріумі багатство кисню на поверхні океану.

Щоб зберегти свій робочий дух, я б нагадала собі про те, що знають геологи: в надрах Сахари є величезне озеро питної води, пам’ятаю, що читала таке; і що в самій Сахарі археологи вже розкопали залишки домашнього начиння та прадавніх поселень: я читала, що сім тисяч років тому в цьому «регіоні страху» розвивалося й процвітало сільське господарство. В пустелі є волога, яку треба віднайти заново.

Як я маю працювати? Щоб утримати дюни, треба посадити два мільйони зелених дерев, передусім евкаліптів — завжди перед сном я мала звичку щось читати і багато читала про властивості евкаліптів.

І не варто забувати, беручись до роботи, й бути готовою до того, що припускатимешся помилок. Не забувати, що часто бувало й таке, що помилки ставали моїм шляхом. Щоразу, коли не вдавалося щось, що думала або відчувала — відкривалася певна прогалина, і якби у мене вистачило тоді мужності, я б увійшла у неї. Але я завжди боялася марення і помилок. Однак моя помилка мала бути шляхом істини: адже лише помиляючись, я відмежовувалася від того, що знала і розуміла. Якби «правда» була тим, що я могла зрозуміти — в кінцевому підсумку то була б маленька правда, розміром з мене саму.

Істина має бути саме в тому, чого я ніколи не зможу зрозуміти. А чи зможу я потім зрозуміти себе? Не знаю. Чи зрозуміє людина майбутніх нас такими, якими є ми сьогодні? Відсторонено, з якоюсь відстороненою ніжністю, вона погладить нас по голові, як ми гладимо собаку, що підходить і дивиться на нас із темряви мовчазними й засмученими очима. Вона, майбутня людина, була б лагідною з нами, з віддалі розуміючи нас, так, як я згодом з віддалі зрозуміла б себе, глибше пам’яті давно втраченої пам’яті про години болю, але знаючи, що наша година болю мине, так само, як дитина — це не просто статична дитина, а істота, що зростає.

Що ж, закріпивши дюни евкаліптовими деревами, не варто забувати, якщо доведеться, що рис проростає в солонуватій землі, де високий вміст солі допомагає його розріджувати; це я теж пам’ятала із читання перед сном, і намагалася обирати щось таке, аби воно було знеособленим і допомагало мені заснути.

А які ще інструменти були потрібні мені для копання? Кирки, сто п’ятдесят лопат, брашпилі, навіть якщо я не знала, що таке брашпиль, важкі вози зі сталевими осями, польова кузня, а також цвяхи і шнури. Що ж до мого голоду, то, щоб його втамувати, я б розраховувала на фініки десяти мільйонів пальм, не кажучи вже про арахіс і оливки. І я мала знати наперед, що коли настане час молитися у моєму мінареті, то зможу молитися лише піскам.

А щодо пісків, я, мабуть, була звикла до них з народження: я б знала, як їм молитися, для цього мені не потрібно було тренуватися заздалегідь — як шамани, що не моляться речам, а натомість моляться речами. Я завжди була готова, так добре навчив мене страх.

Я пам’ятала те, що закарбувалося в моїй пам’яті дарма, до цього моменту: що араби і кочівники називають Сахару Ель-Келаа[5], ніщо, і Танезруфт[6], країна страху, і Тенере[7], земля за лугами. До молитви піскам я, як і вони, була вже навчена страхом.

Знову занадто спекотно, я шукала великі блакитні озера, щоб занурити в них свої спраглі очі. Озера, або яскраві клаптики неба. Озера не були ні потворними, ні красивими. І лише це досі жахало людське в мені. Я намагалася думати про Чорне море, про персів, що спускалися крізь ущелини — але в усьому цьому так само не знаходила ні краси, ні потворності, лише нескінченну послідовність століть у світі.

Раптом я вже не могла цього витримати.

Несподівано я повернулася знов у ту саму кімнату, де було гаряче й де принаймні ніхто не живе.

Несподівано я повернулася знов у ту саму кімнату, де було гаряче й де принаймні ніхто не живе.

Ні, посеред усього цього я не була божевільною, я не з’їхала з глузду. Це була всього-на-всього візуальна медитація. Небезпека медитації полягає в тому, що ти ненавмисне починаєш думати, а мислення вже не є медитацією, мислення веде до мети. Менш небезпечно у медитації «бачити», що не потребує слів для мислення. Знаю, що існує електронний мікроскоп, який може зобразити предмет у сто шістдесят тисяч разів більшим за його природні розміри — але я б не назвала бачення предмета через мікроскоп галюцинаторним, навіть якщо об’єкт, що досяг такого жахаючого збільшення, крізь нього вже неможливо впізнати.

Чи я заплутала сама себе у своїй візуальній медитації?

Цілком ймовірно. Але навіть у моїх суто оптичних баченнях стільця чи глечика я є жертвою помилки: моє візуальне свідчення про глечик чи стілець є помилковим у кількох пунктах. Помилка — один із моїх фатальних способів роботи.

Я знову сіла на ліжко. Але тепер, дивлячись на таргана, я вже знала набагато більше.

Дивлячись на нього, я бачила величезні простори Лівійської пустелі в Ель-Келаа. Тарган, який випередив там мене на тисячоліття, а також випередив динозаврів. Перед тарганом я вже могла побачити вдалині Дамаск, найстаріше місто на землі. Таргани і крокодили, у Лівійській пустелі? Весь цей час я прагнула не думати про те, про що тепер думала насправді: що тарган їстівний, як омар, тарган — ракоподібний.

І у мене викликають огиду крокодили лиш коли вони повзають, адже я не крокодил. Я жахаюся тиші, в якій рухаються бугристошкірі крокодили.

Але мені потрібна огида, так само, як бруд потрібен воді для того, щоб розмножувалося те, що в ній живе. Огида веде і наповнює мене. Через огиду я бачу ніч у Галілеї. Ніч у Галілеї схожа на прогулянку в темряві розміром з пустелю. Тарган — це темний простір, що рухається.

Я досі жила пеклом, через яке все ще мала пройти, але не знала, чи там буде прохід, чи мушу залишитися в ньому. Я вже знала, що пекло — це жахливо і це добре, можливо, я захочу в ньому залишитися. Бо я бачила глибоке, давнє життя таргана. Я бачила тишу, глибоку, як обійми. Сонця в Лівійській пустелі