Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

скроні і не тільки. Тільки ханжа стверджуватиме, що молодий здоровий чоловік може бути байдужим до любощів із гарною дівчиною. Зі своєю дівчиною. Звісно, це була втрата. Але як лікар і як чоловік із певним досвідом, Вадим теоретично усвідомлював існування сексуальної прив’язки та маніпулювання партнером. І навіть припускав, що з ним саме це і сталося... На жаль... Але ж він досить довго думав, що це таки було кохання.

— Що ж, — пробурмотів тоді він, уперше за довгий час залишившись на самоті, — будемо лікувати!

Випив іще чарку горілки, знайшов у холодильнику нарізану буженину та відкриту баночку хрону, закусив і пішов спати.

Минуло не так багато часу, і ось тепер цей меседж від Марти... Чому й навіщо? І чи хоче він повернутися до тих стосунків? Перед його очима знову виникло перекривлене злістю лице Анжели під час їхньої останньої розмови. Обличчя таке знайоме та гарне, коли вона спала чи всміхалася...

«Але ж я ніколи не буду таким, яким вона хоче мене бачити, — подумав Вадим, — і ніколи вона мене не зрозуміє. Тоді навіщо це все?»

Він автоматично дожовував піцу, присьорбуючи чай з кухля, і все дивився на той меседж. Раптом заграв мобільний. Вадим здригнувся і чомусь вирішив, що це, не дочекавшись відповіді, йому телефонує Марта. Він рушив до коридору, де мобільний од вібрації вже помалу просувався до краю полички, ризикуючи впасти.

«А може, не відповідати?» — промайнуло в голові у Вадима, але він взяв слухавку, повернув екраном до себе й усміхнувся — це була Олександра.

— Доброго дня! Не дуже відволікаю?

— Ні, все нормально, я вдома після чергування. Щось трапилося?

— Та ні, все гаразд. Вибачте, що турбую, але тут Стася...

— Що Стася? Щось негаразд із рукою?

— Ні-ні, все добре. Просто сьогодні у неї той самий концерт, новорічний. І вона наполягає, щоб я передала вам її запрошення. От... Але ж у вас, мабуть, купа справ?

Усмішка розпливлася тепер від вуха до вуха, і Вадим відповів:

— Як же я можу відмовити майбутній зірці сцени? Я собі цього потім ніколи не пробачу! Кажіть, де й о котрій!

19

День якось сам розпланувався і покотився засніженим Києвом. Щоправда, повноцінний фізичний рух додався вже після шістнадцятої, а до того Вадим все ж таки впав і виспався після нічного чергування. Марилися йому спочатку робочі моменти: прозорі інкубатори інтенсивної терапії для ослаблених немовлят, тривога: чи вистачить їх на всіх. А ще — малюки на операційних столах, розташованих по колу, і відчай від усвідомлення, що стоїть він перед ними сам-один, без асистентів та допомоги, а дітей не менше п’яти. І розпач: що ж йому робити, за кого хапатися в першу чергу?

Зусиллям волі він виринув зі сну, перевернувся на інший бік, натягнув ковдру на голову, щоб не заважало світло, яке пробивалося з вулиці через не надто щільні штори. Це спрацювало, сон змінився, ніби Вадим перевернув стару вінілову платівку на інший бік, як у дитинстві. Снилося далі, що вони з Шурочкою йдуть містом, але вже не зима, навколо вирує зелень, вони тримаються за руки і про щось розмовляють. Він точно знав, що йдуть вони на новорічний концерт до Стасі. «Але який же новорічний, якщо надворі літо?» — знову коригуючи свій сон, дивувався Вадим.

Дзвінок мобільного завадив усвідомити факт розбіжності сезонів, він схопив слухавку, кахикнув і ніби не заспаним голосом відповів:

— Слухаю!

Ніхто не озвався.

— Слухаю, говоріть! — ще раз повторив Вадим, глянув на мобільний і розсміявся — адже він, вирваний зі сну, переплутав сигнал будильника з мелодією виклику!

За вікном вечоріло. Вадим схопився з ліжка, глянув на годинник на стіні, прикинув, скільки йому потрібно часу, щоб дістатися місця, і раптом подумав, що Олександра, тобто Шурочка, теж їхатиме на концерт, от тільки невідомо звідки.

«Теж мені, добрий дядечко! — ляснув він себе долонею по лобі. — Як же це я не запропонував її десь підхопити, вона ж душитиметься після роботи у маршрутках!»

За п’ять хвилин, не зважаючи на відмови Олександри, Вадим все ж таки домовився, що під’їде по неї до того дитсадка, де вони попрощалися після концерту. Вона спершу не хотіла, щоб він її проводжав «до кінця». Вадим тоді був вражений, що, виявляється, і таке буває, як і тим, що не зламалася ця молода жінка, не зрадила доньчиної мрії... А ще оцінив її щирість — не кожна б наважилася на старті викласти таку правду малознайомому чоловікові, який виявляє свій інтерес.

Поговоривши з Шурочкою, Вадим енергійно рушив до кухні, розмовляючи сам із собою:

— От і добре! І гаразд! А тепер — кави! — але раптом він завмер, розвернувся, рушив у спальню й охайно застелив широке ліжко, накривши його покривалом.

Шурочка чекала на нього на тротуарі біля дитсадка, балансуючи на краю. Вадим здалеку впізнав її під світлом ліхтаря. У дублянці до стегон, сьогодні вже не в спідниці, а в джинсах, знову на підборах, із сумочкою та пакетом у руці, вона ходила по бордюру і витоптувала на свіжому сніжку ниточку слідів, позираючи у протилежний бік вулиці. Він подумав, що мама теж схожа грацією рухів на балерину, хоч і не така тендітна, як її Стася. Колись його наставник в ординатурі, своєю прямотою подібний до лікаря Хауса, сказав про жінок: «Худюща корова — іще не газель!»

«Мабуть, грація — це вроджене. Хоч Шурочка і не така худорлява, як Анжела, але таки „газель“, то факт, — подумав, пригальмовуючи, Вадим, глянув у дзеркало заднього виду, чи, бува, немає кого за ним, раптом побачив у ньому свої сяючі очі і хмикнув. — Усміхається він!»

Вони ще встигли проскочити на Поділ до того, як місто знову залипло у щовечірній тягнучці. У Києві сніг, навіть якщо його не так вже й багато випало, миттєво звужує проїжджу частину, і рух стає ще повільнішим, особливо в години «пік». Вадим добре орієнтувався у маленьких вуличках і викручувався ними, оминаючи небезпечні в сенсі заторів місця. Дорогою говорили ні про що — як то буває, коли не знаєш, до якої теми схилити бесіду, та й часу для розмов не так багато. Слухали музику з приймача, галасливі діджеї передавали передноворічний концерт на замовлення. Олександра з Вадимом одностайно дивувалися, як-то люди передають вітання одне одному через радіоефір, хіба можна бути впевненим,