Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

коричневій палітурці з золотими візерунками. — Думаю, таке дуже добре купуватимуть панянки-ласунки. Щоб не лише їсти тортики, а про них і читати!

Гессі взяла книжку до рук. Та не пахнула шоколадом, проте нагадувала його зовні.

— Я попрошу матінку купити таких до цукерні. Там, у кутку, стоїть шафка з дрібним посудом, а я вже давно хочу викладати туди книжки. Газети ж ми викладаємо. Бо гості дуже люблять вранці чи по обіді їх читати.

— Я вам відкладу, якщо надумаєте. Бо тато каже, що ця розлетиться, як булочки з корицею на зимовому фестивалі. А, от іще! — Юнак дістав тоненький зшиток. — Вірші!

— Теж різні автори?

— Ні, то все один — такий собі пан Сартін. Його не вельми люблять, бо зверхній і пишається, що слів нема. Але, як на мене, то більше його образ… О, а ще в сестер Дан вийшов новий роман. Я собі думаю, то щось про кохання та страждання, де наприкінці всі одружаться. — Даррін скорчив кумедну міну. — Ти згадувала, що твоїй сестрі таке подобається?

— Я передам Генріці. Маю надію, вона не сприйме це як натяк від Морґіна, що їм треба ще багато страждати, а потім одружитись.

— А вона може?.. Ні, вибач, неґречно такі дурниці розпитувати. Тож останнє — записки історика Суотера про його мандрівку Джадхою. — Даррін дістав із пакета велику книгу, на обкладинці якої розпливались чудернацькі квіти й ліани. — Це має бути цікаво! У нас минулоріч були вже такі записки мандрівника — правда, він писав про гори Ітеллі, але розійшлось дуже добре. А про Джадху, мабуть, узагалі розкуплять швиденько, бо ж екзотика…

— Я би радше прочитала про Ітеллі, — замислено відповіла Гессі й тут же спохопилась, адже це звучить так, наче вона хоче ще одну книжку в подарунок. — Тобто ні, я думаю, і ця хороша.

— Та чого?! Мені теж про Ітеллі цікавіше. Усе ж то близько. Туди можна поїхати влітку. — Даррін смикнув себе за кучеряве пасмо, котре вибилось із хвостика. — А куди ви плануєте на канікули?

Гессі зрозуміла, що літо насправді близько. Проте цьогоріч весняний бал перетягнув на себе їхню увагу, і здавалося, що нічого після нього не буде. А якщо й буде — то вже в іншому житті.

— Направду, я не знаю, — сказала дівчина. — Ми виїжджаємо кудись щороку, але щоразу в різні місця. Минулоріч гостювали в татової родини на узбережжі Флавани.

— А ми найчастіше їздимо в Астірі.

— Я не бувала там іще…

— У-у-у… Астірі дуже красива. Одразу відчуваєш, що то — імперська столиця. Ходиш вулицями, бачиш усю ту велич… Дух перехоплює.

Вітер заскочив їх раптово — над річкою він завжди був сильний. Стрічка, котра стримувала волосся Дарріна, шугонула вгору — і тільки її й бачили.

— Ой! — Гессі простягла за нею руку.

— Пусте, — заспокоїв брат Фаусти й похитав головою, щоб неслухняні кучері вляглись.

Але вони не вляглись, вітер кинув їх Даррінові в лице, жартівливо смикнув назад, а сам шугонув далі. Гессі на мить подумала, що вітер… вітер направду живий. Що це такий кумедний і веселий юнак, котрого звуть, наприклад, Південний Хамсін. Оскільки він невидимий, то розважається тим, що кидає людям в обличчя їхні кучері, зриває стрічки й капелюшки, ганяє паперові кораблики по річці та мне шурхітливі газети.

І якщо уявляти вітер живим, то стає раптом набагато веселіше. Аж так, що Гессі захотілось розсміятися, проте вона стрималась, щоб Даррін не вирішив, що вона насміхається з нього. Адже з нього їй ні краплі не хотілося насміхатись.

* * *

Надвечір у середу Гессі занепокоїлась. Пан Олвен прийшов, як зазвичай, після роботи, замовив своєї кави та тістечок і зараз розглядав їх з виразом смиренного мученика на лиці. А Коулі та пані Рабена так і не з’являлись. Дівчина злякалась, що вони не прийдуть узагалі, чи прийдуть запізно, чи завтра — і тоді геть нічого не вийде. Вона не знала, щÓ власне мало вийти, але легерські тістечка відігравали в цьому всьому вирішальну роль.

Проте дзвоник над входом таки дзеленькнув знову, і…

— Гесті! — Коулі побачила її одразу ж.

Її мати, пані Рабена, мала хворий вигляд. Принаймні важка темна шаль на плечах, здавалось, могла пригнути жінку до землі, а закушені губи видавали якнайменше бажання перебувати тут.

Гессі випередила розпорядника залу й сама провела їх до столика вглибині, біля шафки.

Пані Рабена першою помітила пана Олвена і тут же запнула шаль щільніше, ніби то був її непроникний щит.

— Не хочу тут сидіти, — повідомила вона сухо.

— Мамцю, тут найліпший столик! — запевнила її Коулі, але потім простежила за поглядом матері й затихла.

Гессі схопилася за поділ сукенки обома руками й вийшла вперед:

— Пані Рабено, будь ласка, послухайте…

— Фаулі, я наче сказала, що не хочу сидіти тут.

— Послухайте ж секунду! — Гестія мимоволі підвищила голос, і очі пані Рабени стали круглими, мов блюдця. — Пан Олвен! Він…

Тут пані Моррінда принесла до столика пана Олвена тістечка, і він наказав їй щось — як Гессі здогадалась, попросив запакувати їх із собою. Як чинив завжди.

А тоді підвів погляд у їхній бік. Адвокат уже відірвався від свого записника й став помічати все, що відбувалось довкола. Очі його, звичайно, такими, як блюдця, не стали, але з місця він схопився швидше, ніж Гессі встигла хоча б щось пояснити.

— Татку! — Коулі знічено й радісно повернулась до нього.

— Коуло Ландрі. — Він кивнув важко, наче шия його була заіржавілою деталлю механізму й погано рухалась. Тоді повернувся до колишньої дружини: — Пані Рабено.

— Пане Олвене.

— Як ваші справи?

— Пречудово. А ви, бачу, розважаєтесь?

— Намагаюсь закінчити роботу. І розпланувати наступний тиждень.

— О так! Робота, робота… Ви ж не любите гаяти час на щось