Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

легким, прогірклим спогадом з ароматами літніх ночей та юних років. І це буде правильно, хоч як смутно. Та все ж добре, що це ще не зараз.

— Ходіть сюди.

Доанна провела їх крізь залу, тоді крізь меншу кімнату, заставлену стільцями, і врешті, минувши вузький коридор, вони потрапили на веранду, яка виходила просто на садок, а за ним був ліс. Поночі здавалося, що густа, смолиста темрява підбирається від дерев, і якщо ступити два кроки з веранди, то втрапиш у світ страшної казки, від котрої спирає повітря в легенях, а проте все одно хочеться дочитати до останньої сторінки.

— То в чому наша справа, панянки? — Доанна, висока й тонка, накинула на плечі плед і присіла на бильце веранди.

— Дорогий друг Коулі Рабени поїхав навчатись, далеко, і вона боїться, щоб не забув він про неї, — випалила Гессі.

— І я хочу, щоб Гестія зробила мені зачакловане фото, — пошепки докинула Коулі. — Я… читала, що таке працює.

Доанна подивилась на неї поблажливо.

— Працює абсолютно все, у що віриш, панянко.

Вона схопилася з бильця і взяла з підвіконня свічку, а тоді черкнула сірниками, щоб запалити ґніт.

— Усе збувається свого часу.

— Але я не хочу свого часу, — заперечила Коулі, спантеличена зауваженням Доанни. — Я хочу лишень, щоб Форсі… Щоб він кохав мене! І швидко повернувся після навчання!

— Добре, добре. Сідайте ж.

Доанна опустилась на дощату підлогу веранди й поставила свічку перед собою, від чого її лице вкрилось моторошними тінями. Коулі присіла навпочіпки, щоб не забруднити сукню.

— Отож, Коулі Рабено, ти прийшла нині, бо в тебе на душі неспокій. Але цей неспокій мине так швидко, як і розтане морок ночі перед світанком. — «Чаклунка» провела долонею над вогнем, і язичок полум’я здригнувся, сіпаючись за її рукою. — Я бачу, що тобі не треба хвилюватися. Дивись на отсей вогник: якщо твоє серце чисте, то й почуття твої та твого друга горітимуть рівним і яскравим полум’ям, хай би скільки відстані між вами було! Для того ж, аби так і сталося, без помилки, — щоранку, коли прокидаєшся й сідаєш до дзеркала, повторюй тричі: «Сьогодні буде чудовий день!» І усміхнися якомога ширше. А з листами до славного Форсі посилай щоразу гілочку якогось сушеного квіту, щоб його аромат уплітався у твої слова. І цього доста. Хай буде так!

Доанна задула свічку, і запала тиша.

Гессі тихо всміхалась, а Коулі не втрималась навпочіпки й хитнулась назад.

— Ху-у… — видихнула вона. — Аж мурашки по спині побігли. Панно Масоллі, а ви певні, що фото вже не треба?

— Ти ще сумніваєшся в моїй силі?

— Ні-ні! Ні, не сумніваюсь. Просто…

— Якщо тобі так забаглося, панянко, то можеш іти до лісу хоч зараз. — Доанна недбало махнула рукою в бік темряви, котра починалася просто за верандою.

Гессі з одного погляду на однокласницю зрозуміла, що Коулі ні за які легерські тістечка не ступить і кроку з веранди. І вона не помилялася.

— Ні-ні, спасибі вам! Я чемно робитиму, що ви наказали. І ще… Якби ви у віддяку прийшли до нас на гостину…

— На гостину? — тут уже здивувалась Доанна.

— Мамця любить приймати гостей.

— Чи ж твоя мамця зрадіє, якщо до неї прийду я? — Наречена Аїдена всміхнулась із краплею гіркоти.

— Чого ж ні? — Коулі геть не тямила всіх тих перипетій, котрі могли б примусити вважати когось небажаним гостем у пристойному товаристві.

— Справді, чого ж ні? — підтримала Гессі. — Я пішла б з вами, щоб веселіше.

— Я подумаю про це. Але зараз маленьким дівчаткам треба випити теплого чаю і йти додому. Чи ви плануєте залишатись у мене? Я тоді розбуджу служницю, щоб постелила вам…

Вона плеснула в долоні, ніби скидала з себе рештки «чаклунського» флеру. І коли поралась на кухні, готуючи їм чай із трав, то вже нагадувала не містичну даму, а лише добру господиню.

— Яка вона хороша! — захоплено видихнула Коулі, коли вони йшли додому.

Думки Гессі пурхнули до того вечора, коли вона поверталась від Доанни минулого разу і зустріла блакитноокого. Але тепер, у компанії Коулі Рабени, зустріти його було, мабуть, неможливо. А шкода.

— То ти подумай про те, як покликати свою матінку до цукерні, — нагадала вона однокласниці. — Найліпше, якби це було в середу, під вечір. Наступного тижня, якщо вдасться.

* * *

Наступного тижня була й примірка.

— Гестіє, ти, може, і не тямиш, але якщо будеш стільки крутитись, я втраплю тобі булавкою в руку! — Пані Олай критично подивилась на неї та ввіткнула мідну булавку таки не в руку, а в тканину на плечі. — Аллі, ще голочок! Так, люба, ми всі хочемо, щоб ти була красуня, але мені вельми не до смаку ось це драпірування на грудях. Змінимо!

— Як скажете, — погодилась Гессі й усміхнулась, бо їй подобалось бачити, як світиться від запалу пані Олай. Усі люди, котрі роблять свою справу, завше так сяють.

Після примірки дівчина поспішила до виходу в щонайдобрішому гуморі.

— Привіт, — сказав Даррін Олліш, котрий сидів на лавочці біля дверей ательє. — А я чекаю на тебе.

* * *

Виявилось, що він заходив до коледжу, щоби віддати Фаусті забутий удома зошит, і приніс принагідно кілька нових книжок для Гессі. Та у Фаусти було сьогодні більше занять, тому вона тільки розповіла братові, де її, Гестію, варто зараз пошукати.

— Сьогодні вранці привезли! — Даррін із задоволенням розгорнув паперовий пакет і показав їй книжки, котрі пахнули зовсім-зовсім по-свіжому.

— Які гарні! Що тут?

Юнак тільки й чекав цього запитання, бо слова з нього полились рікою:

— Найперше й найліпше — то збірка оповідок різних авторів. Вибрали тему шоколаду. Віриш? — Він дістав товстенький том у