Григорій Михайлович Косинка - Старший боярин (збірник), Григорій Михайлович Косинка

всі, загуркотівши, посідали на свої місця. Панотець посадив Лундика біля себе на покуті. І Канарей, і грубий селянин, і пан Підотаманчий, і отаман, і Лундик, і одноокий їли мовчки. Але тиша була напружена. Почувалося, що кожний боїться щось промовити і нагадати про події, одбуті перед піснею, яка всіх об'єднала одним настроєм і Гордія сповнила переконанням, шо його прийняли у братчики без заперечень. І це прийняття буцім відбувалося у страшно давній час – ще тоді, коли на острові Хортиці запорожці перший раз стали їсти галушки. І що тепер про ті події всім відомо і говорити про них нерозумно. І ніхто нічим не виявив навмисно байдужості до часу, що в таких випадках буває з людьми. Тільки біля одчинених дверей обзивалися два цвіркуни, і від гасовки табунець комарів то спускався над трапезниками, то знов, відігнаний парою з мисок, злітав аж до гасовки. І тінь від них на стелі давала такі окреси, ніби і вона була комариний табунець. У землянку, у розчинені двері, тягло лісовою тишею і прохолодою. У верхній частині виходу біліло місячне світло і говорило про високу та світлу ніч з блискучим споконвічним колом посеред неба.

Розділ дванадцятий

Зараз по вечері отаман дав Лундикові візитну картку Проневу про всяк випадок і ухвалив йому йти на експропріацію з паном Підотаманчим і Деркачем. І потім щоб верталися не на старе місце, а поспішали у Копитанівський ліс до Максимової Олійникової греблі. Пан же отаман з рештою братчиків мали поховати Петра Пахомовича і спрямовуватися теж туди.

Хлопці вийшли годині о шостій ранку. Дорога весь час була попід лісом. Десь далеко стукали дятлики в сухі дерева, клопітливо гукали одуди, літали метелики й бджоли. Пурхали через дорогу задрипані в ранковій росі маленькі пташки з жовтими черевцями і пищали так радісно, неначе тішилися з несподіваної купанки. Сонце підбивалося непомітно до найвищого місця на небі. А ліс, все помічаючи, спостерігав його рух тисячею тисяч своїх гострих вершків, аби у слушний момент випростатися ще важкими від вогкості гілляками і дихнути назустріч могутньому світилові і нічними тінями, що трималися ще кущів, і вогкістю, і птахами, і метеликами, і всім різнорухим та різнодзвонним туманом летючих комах. І потім вирівнятися, розкинути гілляки і всією міццю життєвої снаги прийняти єдину світову радість і щастя – це тепло і світло сліпуче щедрого вогненного небесного бога. Але Лундик не помічав ні околишнього природного життя, ні товариства. В його голові уперто снувалися неприємно тяжкі думки. І що за нещастя з ним коїться? Тоді ішов побачити молоденьку дівчину і, може, зустрітися з нею жадібно серцем, а доля підсунула Проневу пику, об яку він натрудив руку. Потім ішов у Пастирське до товариша, аби стати учителем і в вільний час від навчання лаштувати підступи, підказані його серцем, знов же таки до неї, до єдиної і найчарівнішої, і здибався з братчиками. І тепер їде не дівчині назустріч, а найпримхливішим випадкам, які швидше дихнуть йому кулею назустріч, ніж вітер кине бджолою із пасіки якомусь пасічникові.

– Ну, а хто ж були Полуботок, Павлюк, Остряниця, Наливайко, Лобода, Шевченко, Гонта, Залізняк[73]? Напевно ж, були живі люди, що теж хотіли і до дівчат, і до молодиць? А проте занехаяли одвічно потужний своєю таємничістю потяг крові. І пішли стрічати не ласку дівочу, а залізні розпечені бики, катівські ножі, що з живих дерли шкури, і назустріч їм не стріляли поцілунками, а собачої душі рубаним оливом, – аж вигукнув Гордій.

А пан Підотаманчий цей вигук підхопив, видно, з приємністю:

– Ге, це мені подобається! Тільки шкода, стрілятимуть поцілунками тоді, коли воєнними міністрами будуть дівчата з благородних інститутів, а митрополитами черниці з нашого монастиря. І винахідники, їм догоджаючи, винайдуть відповідні гармати для такої приємної потреби. А зараз, панове, дивіться ген аж туди через яр. Бачите, видніється великий гай? І з нього червоніють і жовтіють будівлі дахами. Ото Пронів маєток. А ось перед нами зараз стоїть копиця свіжого пирію, коло його ми і зупинимося, аби перед справою посидіти.

І справді, підійшовши до копиці, Підотаманчий і Деркач сіли. Гордій же, стоячи, заговорив, ніби не звертаючи уваги на товаришів:

– І це ж і я вчився у своїй семінарії, аби учити українських дітей московської мови. І навчати в школі зневажати свою. Зневажати ту пісню, що сама по собі є вже свято, коли ми її слухаємо. А коли співаємо, то, чим би ми не були, ми стаємо щасливими. І вони разом з Пронями хотять, щоб наше плем'я, нещасне в житті, не було щасливе і в ріднім слові, хоч би тоді, коли співає, одпочиваючи від тяжкої праці?

– Так, правда, святая правда, що всі верби ростуть угору! – докинув і свого пан Підотаманчий.

– Вони хотять, щоб ми не мали Вербних неділь, Великоднів, веснянок, Купальських свят, Маковія, балабушок і Різдва з колядками і ковбасами та з дівчатами, сніжними від морозу і запахущими своєю дівочою теплою принадою під холодними свитками. Вони хотять, аби ми були старцями і одержували тільки те, що нам дадуть за нашу працю, і те, що українським дітям у школі спаде з носа якоїсь віскривої учительки, що робить як поденщик для розвитку російської грамоти на нашій землі.

І подав Гордій широко грудьми, неначе та людина, що довго пливла глибокою рікою і страшно втомилася, поки наткнулася ногами на непорушний ґрунт:

– Гей, пане Підотаманчий, а єсть у мене два револьвери-браунінги на дванадцять пострілів у один замах. І є у мене по тридцять патронів до кожної зброї. І душа моя споготовлена потребою вас послухатися!

– Гаразд, пане товаришу, – похвалив пан Оксентій Дереш, – Пронів маєток і його будинок знаю добре, і через те я йду вперед. І зайду від гори, улізу в сад і стану до кухонних дверей і ждатиму, поки ви прийдете до парадних, бо дім має тільки два вихвати. І коли увійдете, то я буду на варті до закінчення всієї справи. І, встаючи з пирію, додав:

– Ви будьте тут, поки я не опинюся на тім горбі. Бачите, під ним біліє глинище. І тоді ідіте межею, аж до економічеської брами, а від неї посадкою вже просто до панських дверей. Ну, прощайте. Статися може все!

I, стиснувши руки і Деркачеві, і Лундикові, пішов повільною ходою від лісу межею у яр.

І зліг Гордій животом на копицю, держачися руками за її верх, і став дивитися туди, де був маєток. Перед ним споготовляли ріллю на пар. До маєтку і від його до яру ходив ключ борін з двома хлопцями. За