Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

сідали капітанові на лице, на очі і уста. Він чув їх дотик, ніби уколи шпильок, та рівночасно почував якусь розкіш в тих уколах. Туркіт фіакрів, що проїжджали в скаженім розгоні, був йому також приємний, бо, бачилось, заглушував ту бурю, що лютувала в його нутрі, руйнуючи, перевертаючи і вириваючи з корінням усе, все те, що в ній було святе, гарне, улюблене.

З вулиці Фредра вийшов на Баторія, відси на Кам’яну, дальше на Панську, та тут завернув і пішов сею вулицею в напрямі до Зеленої, але, не входячи на Зелену, завернув на вулицю Зиблікевича. Шукав самітних темних заулків, от тим-то скрутив на Стежкову і вийшов знов на противний кінець вулиці Фредра. Відси через плац Академічний пішов угору Гончарською, дальше на вулицю Големб’я, зійшов униз на Калічу, а відси йшов просто вулицею Оссолінських до пустого і завмершого в темряві Єзуїтського саду. Дерева в саду стояли голі, їх гілляки розпливалися в темряві, тільки грубші пні і конарі бовваніли, як чорні стовпи на темному тлі. Сніг ішов густий і затемнював світло ліхтарень, що слабо миготіли на рогах вулиць. Туркіт фіакрів долітав сюди тільки здалека, мов глухе непереривне клекотання. Капітан ішов не зупиняючись, судорожо стискаючи в долоні холодну рукоять шаблі. Боявся станути, зупинитися на хвилину, немов там за ним гналася якась марюка, що, аби тільки він зупинився, зараз його догонить і розшарпає.

Вкінці стрепенувся, станув, переводячи дух, і почав збирати розсіяні, розбиті влади своєї душі.

— Що се зо мною було? Що сталося? — питав сам себе, силкуючися вияснити собі ту наглу і таку дивну катастрофу. — Адже ж учора я вернув з Боснії. Адже вчора, ще вчора, я був щасливий, такий щасливий, як ніколи в житті. Навіть пана бога я запитував, за що дає мені стілько щастя. Дурень, дурень! Я й не почував, не догадувався, що все моє щастя було — луда, фата моргана, миляний пухир! І ось пухир приснув. Що ж дальше?

Капітан був тепло одягнений, надто загартований на студінь. Та проте почув, що в тій хвилі безмірний мороз прошибає всю його істоту, втискається аж до серця, до мізку і причинює йому страшенний біль. І знов, не знаючи сам, що з собою робити, мов травлений звір, він пустився йти прискореним кроком, поперед соймо-вий палац, на вулицю Міцкевича і горі нею, до церкви св. Юра. Аж на площі перед Юром зупинився, хапаючи повітря повними грудьми і віддихаючи глибоко. І знов думка зачала працювати. Мов жива, стала перед ним недавня сцена в касині.

«Чого вони хочуть від мене? За що мене карають? Адже ж я не зробив їм нічого. О підлі, підлі, нікчемні! Щоби поразити мене в саме серце, вбити насамперед морально, а потім фізично, — бо, очевидно, вони сього бажають! — кидають клевету на мою жінку, обкидають болотом те, що в мене найсвятіше. Формальну конспірацію на мене зав’язали. «Коли ти, Редліх, не хочеш узяти його на себе, то кождий з нас готов се вчинити». Адже ж се були їх слова! Заставили на мене сіть, обскочили мене і знали, що їм не вирвуся. Підіслали того дурня Редліха до мене додому, щоби мене образив, спровокував, ввігнав у лапку. О підлі, підлі! Юди! Але ні, не з’їсте мене так швидко! Буду боротися, зубами гризтиму вас, а не дам вам так легко тріумфувати над собою!»

Випростувався і, поглядом, повним ненависті, окидаючи те темне, замеркле озеро, зложене з домів, пальців, тут і там миготячого світла і клекоту фіакрів, що розстелювалося перед його стовпами, з військової привички вихопив шаблю з піхви і замахнув нею, що аж свиснула в повітрі. А потім, застромивши знов шаблю до піхви, легким кроком і з піднятою вгору головою вертав вулицею вниз знов до соймового палацу.

Та на половині дороги зупинився, станув нараз мов остовпілий. Грізна почвара, що гонила з ним ненастанно від самого виходу з касину і здалека зачаю-валася на нього, аж тепер запустила йому свої пазури в груди. Сталося се несподівано, неспостережено. Він був спокійний. Йому здавалося, що постанова — помститися завтра на змовлених на його згубу офіцерах — додала йому сили і певності. В тій певності мигнула йому в його голові думка: «Піду додому».

І в тій же хвилині він почув, як почвара шарпнула його лабою, почув безмірний біль, почув, як розпука труп’ячим лицем зазирає йому в очі.

«Додому? Чого? Що я там застану?»

Отсі питання вертілися у нього в голові, мов завіси, на яких укріплені двері, що ведуть у пекельну безодню. Що сховано там, за тими дверима, сього не зуміє ніякий ум зглибити, ніяка фантазія собі уявити. Страховина — се мізерне слово навіть на те, щоби замаскувати те, що там криється. Підземні льохи, де колись найжорстокі-шими муками тортуровано людей, — се були місця забави і спочивку, коли прирівняти їх до тої безодні, що рознімає пащеку там, у нутрі його душі.

Адже ж його жінка має бути почварою, упирем, що висисає людську кров! Адже ж та гарна невинна жінка, така повна любові і така йому мила, — се має бути чортиця, спільниця тої женщини-сатани! Редліх се сказав йому, чоловік, котрого він досі ніколи ще не виловив на брехні, чоловік сумлінний, що не кидає на вітер таких огидних підозрінь, його шкільний товариш і щирий приятель. Значить, сьому мала би бути правда? «О, в такім разі проклинаю день, в котрім я на світ народився, і хвилину, коли сказано: отсе людська істота! В такім разі немає більшої ганьби в цілому світі, як бути чоловіком!»

Капітан увесь трусився, мов у пропасниці. Гнав щодуху вулицями, не тямлячи гаразд, куди жене. А проте по півгодиннім блуканні побачив нараз, що опинився на вулиці Пекарській, насупроти тої камениці, де була його квартира. В вікні спальні видно було світло. Капітан став на тротуарі на супротилежнім боці вулиці і вдивлявся в те світло.

«Дожидає мене! — пролітали думки по його голові, безладно, мов зів’яле листя, гнане осіннім вітром. — А діти, мої діти, називають тіткою оту... оту...»

Заскреготав зубами. Скажена злість закипіла в ньому. Одним скоком переплигнув вулицю і підбіг до каменичної брами. Торгнув дзвінок, щоби розбудити сторожа. Влетіти до її спальні, присилувати її, щоби призналася до вини, і задавити, розшарпати, погризти зубами на місці! — се була його думка. Та ледве продумав її до кінця, сам її перелякався і скочив від брами на