Ондржей Секора - Муравлик Ферда, Ондржей Секора

Та не подумайте, що Ферда розгубився. Він пішов до трояндового куща й вирвав з нього молоду гілочку з листочками.

Трояндове листя — улюблена їжа тлів. Ферда трохи пом’яв листячко, щоб воно дужче пахло, й сів з гілочкою на землю. Ба навіть трохи сховався за гілочку. Словом, його не було видно, тільки чутно запах листя.

За мить той запах, звичайно, нанюхали тлі.

— Що це? Може, десь вариться обід?

Тлі одразу ж відчули голод.

— Я голодна, як вовк! — загула тля з гострими рогами.

Після бою з Фердою вона дуже зголодніла.

Запах листочка був такий приємний і такий міцний, що вабив усіх на те місце, де нещодавно відбувся бій биків. Там тепер не було жодного бійця. По мурашках ані сліду не лишилося, тільки стояв кущик чудового пахучого листячка. Мерщій до нього. Тля з великими вусиками штовхалася найбільше. Кількох своїх товаришок вона скинула на землю, а сама вилізла аж на вершечок кущика.

Скоро гілочку всипало стільки тлів, що навіть листя не було видно. Всі тлі пожадливо їли й зовсім не помічали, що з ними діється. А в цей час Ферда обережно ворухнувся. Спочатку ступив однією ногою, потім другою, і коли тлям ніхто не скаже, то вони й не знатимуть, що Ферда їх поніс.

Ферда рушив тихо та обережно, як тільки міг. Спочатку він ледве-ледве ноги пересував, потім пішов трохи швидше, а згодом уже й побіг. Кілька тлів по дорозі впали з листочків, але вони так пооб’їдалися, що не могли навіть крикнути «агов!».

Коли Ферда зупинився на мурашнику, він закричав, як провідник на електричці:

— Виходьте! Кінцева зупинка!

Тлі так понаїдалися, що не могли й ворухнутися, й не чинили опору, коли їх несли вниз у стайні. Та що я кажу, не чинили опору! Вони поснули в мурашок на плечах, а коли опинилися в стайнях на соломі — смію сказати — хропли, наче хто пилкою пиляв. А тля з гострими вусиками хропла, як грім у бурю.

ПРО ЛІФТ, ЩО ЇЗДИВ УГОРУ Й УНИЗ

— Фердо, тепер у нас у стайнях багато корів, а молока матимемо стільки, що його можна буде розвозити, — зраділи муравлики, побачивши таку багату здобич.

— Тож будемо молоко розвозити, — гордо змахнув рукою Ферда, — по всьому мурашнику.

— Але як, як? — допитувались муравлики, цікаві, як це Ферда хоче зробити.

— Та всяк, — відбувався він жартом, — почекайте і побачите.

Ввечері Ферда взявся до роботи й протягом ночі зробив у мурашнику через усі поверхи дірку для ліфта. Дірка, звичайно, вела до стайні, де спали корови. Потім поставив велике колесо і в нього пустив тлю з найбільшими вусами.

А тоді спробував, як діятиме його винахід. Полоскотав тлю під підборіддям і закричав їй на вухо:

— Вставай, вставай, корівонько, бо вже рання годинонька!

Корова прокинулась, злякалася, що Ферда буде її ганяти, й побігла. Та тільки вона рушила, тільки вперлася ногами, колесо почало обертатися, і що швидше бігла тля, то швидше оберталося воно. Словом, це був такий пристрій, як ті коліщата, що в них бігають білки в зоопарках.

І цим колесом Ферда вирішив рухати ліфт. Тільки полоскотав тлю під підборіддям — колесо закрутилося. Оце був мотор! Ферда дав йому вчену назву «Тлерух». Уранці, коли в стайнях надоїли молока, на всі поверхи почав підійматися ліфт, який рухався від колеса. В кабіні було повно бідонів. Де потребували молока, там брали один бідон. Фердині немовлята, звичайно, діставали найкраще молоко — самі вершки.

А чи знаєте ви, хто той ліфт обслуговував? Ніженька! Ніженька з вивихнутою ногою, яка тепер була в нього в гіпсі. Він сидів у м’якому кріселку, а над ним були кнопки. Він натискав якусь і — гу-у-у! — з третього поверху був на сьомому, натискав іншу — гу-у-у! — ліфт спускався аж до льоху, і — гу-у-у! — зараз їхав аж до двадцятого поверху, найвищого в мурашнику.

Ото мав Ніженька забавку! Всі йому заздрили. Куриголоско теж хотів би їздити, хотів натискати кнопки і їздити — гу-у-у! — вгору і — гу- у-у! — вниз, але Ферда не дозволив.

— Ні, — сказав. — Це забавка тільки для Ніженьки. Буде їздити ліфтом, аж поки звихнута нога в нього загоїться.

Куриголоско послухався, бо був розумний мурашка. Трумбелінек — той би не дав себе так легко умовити.

ТРУМБЕЛІНКУ, УТІКАЙ, ЗА ТОБОЮ — РОГАТИЙ

Де, власне, мандрує Трумбелінек? А ось тут! Подивіться. Саме зараз він тікає й кричить «рятуйте!», а за ним щось мчить, щось женеться. Схоже на великого змія. Уже тримає його. Швидше, рятуйте!

Але ніхто не встиг допомогти. Трумбелінек спотикнувся, простягся на землі, а змій — о жах! — могутнім стрибком підскочив і накрив його. Всі завмерли від жаху. Ніхто не одважувався рятувати, ніхто не насмілювався навіть поворухнутися. Тільки Ферда обережно підходив навшпиньки.

Чи не завдасть йому лиха змій? Чи не вкусить? Чи не задушить? Мабуть, ні, бо змій навіть не поворухнувся, коли Ферда торкнув його.

— Забиймо змія, — прошепотів Ферда і озирнувся, шукаючи якоїсь зброї.

Мурашки подавали йому молот, сокиру, а один — навіть цілі двері, щоб Ферда тримав їх перед собою, як щит.

Та Ферда взяв тільки лозину й, коли брав її, нахилився низенько, щоб ніхто не бачив, як він сміється.

— Дивіться, йде на змія з самою лозиною. Оце герой, — шепотіли вражені муравлики.

Ферда справді йшов тільки з лозиною. Підійшов до змія — лясь, лясь! — і почав ляскати по ньому, наче по килиму.

— Ай, ай, ай, а-ай! — пролунав розпачливий крик.

Але то кричав не змій, а Трумбелінек.

— Не кричи, Трумбелінку, я маю тобі відплатити трохи за бабу-ягу, — заспокоював його Ферда, б’ючи змія так, щоб найбільше перепало Трумбелінкові.

Сказати вам правду, то був ніякий не змій. То була довга пелюшка для лялечок. Я зараз вам розповім, як усе сталося.

Як ви знаєте, коли мурашеня добре вгодується, стане товсте й далі вже не може вирости й на волосок, воно засинає. Засинає й не прокидається, хоч би що ви з ним робили. Тоді нянечки беруть його на руки й односять у спочивальню, щоб сповити. Краять