Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

— Наступного разу додай більше гірчиці,— ска­зав він і стряхнув із сорочки крихти. Ненароком він увімкнув і мікрофон.

— Добре,— погодився Артеміс.

— Ти маєш мені подякувати, Хлопче Бруду,— сказав Мульч. — Я прилетів сюди аж із Чикаго, щоб урятувати тобі життя. Невже я не заслужив на ка­напку? І коли я кажу «канапка», то розумію під цим просту маленьку канапку в прямому значенні цього слова.

— Із Чикаго? Тебе прислав Йон Спіро?

Гном похитав головою.

— Можливо. Але не напряму. Я працюю на роди­ну Антонеллі. Вони, правда, навіть не підозрюють, що я гном. Думають, що я просто злодій.

— Чіказький повірений пов’язує родину Анто­неллі зі Спіро. Принаймні, спробував це зробити.

— То й нехай. Отже, план такий: я пробираюся до вашого дому, а потім мій напарник переконує тебе здійснити подорож до Чикаго.

Батлер обіперся на стіл.

— А де зараз твій напарник, Мульче?

— За воротами. Маленький і сердитий. До речі, радий бачити тебе живим, велетню. У підземному світі ходили чутки, ніби ти помер.

— Помер,— погодився Батлер, направляючись до панелі контролю.— Але мені вже трохи полегшало.

Мокасин дістав із нагрудної кишені невеличкий блокнотик на спіральці. Туди він записував фрази, що могли б статися в нагоді в небезпечній ситуації. Метафоричний монолог — фірмова відзнака кожно­го гангстера, принаймні, якщо судити по фільмам. Він погортав сторінки і ніжно посміхнувся.

— Час закривати твій рахунок. Назавжди — Лар­рі Феррігамо. Нечесний банкір. 9 серпня.

— Боюся, твій жорсткий диск щойно дефрагмен­тували.— Девід Спінскі. Хакер. 23 вересня.

— Я це роблю, бо замісив тісто, — Морті-пекар, 17 липня.

Який матеріал він зібрав! Може, одного дня на­пише і свої мемуари.

Мокасин посміхнувся, аж раптом почув у вусі го­лос Мо. Спочатку він вирішив, що мавпа з ним роз­мовляє, але потім зрозумів, що так званий партнер розкриває перед їхнім голубком усі таємниці.

— Ти маєш мені подякувати, Хлопче Бруду,— сказав Дігенс.— Я прилетів сюди аж із Чикаго, щоб урятувати тобі життя.

Урятувати йому життя! Дурний карлик працював на інший бік і забув про мікрофон.

Мокасин вийшов із машини, не забувши її зачи­нити. Якщо її вкрадуть, він утратить заставу, і місіс Фрацетті вирахує гроші із його комісійних. Поряд із воротами була невеличка хвіртка. Мо Дігенс лишив її відчиненою. Мокасин пройшов через неї і квапли­во побіг до головного входу, тримаючись тіні.

У вусі дзвеніли слова Мо. Він здав малому Фаулові всі плани, і йому навіть не загрожували тортурами. Цілком добровільно. Мабуть, Дігенс працював на цьо­го ірландського хлопця. Більше того, Мо був ніякий не Мо, а Мульч. Що це за ім’я таке? Мульч — ельф, гном. Що далі, то гірше. Мабуть, гноми — така банда. Ані ельфи, ані гноми суперників до смерті не перелякають.

Мокасин минув ряд елегантних срібних беріз і поле для крокету. На березі штучної водойми про­гулювалися два павичі. Мокасин хмикнув. До того як на телебаченні почали теревенити про штучні во­дойми, такі калюжі називали просто ставками.

Цікаво, до якого входу привозять вантажі. Ага, он знак: «Доставка». Красно дякую. Він іще раз переві­рив глушник і навшпиньках пішов стежкою, засипа­ною гравієм.

Артеміс принюхався.

— Що за запах?

Мульч висунув голову з-поза дверцят холодиль­ника.

— Боюся, це я,— пробурмотів він. Із рота в нього посипалися крихти.— Крем проти засмаги. Огидно, знаю, але без нього сморід був би значно гіршим.

Щось схоже на шматочки бекону, які на кілька днів лишили на розпеченому камінні.

— Гарненька картинка.

— Гноми — підземні створіння,— пояснив Мульч.— Навіть за часів династії Фронда ми жили під землею...

Фронд був першим ельфійським королем. Під час його царювання люди й ельфи разом жили на по­верхні землі.

— .. .бо чутливість до світла дуже ускладнює жит­тя серед людей. Якщо чесно, я трохи втомився від такого життя.

— Твоє бажання — закон,— пролунав голос. Це був Мокасин. Він стояв на порозі кухні. І в руці у нього був дуже великий пістолет.

Потрібно віддати належне Мульчеві — отямився він дуже швидко.

— Здається, я наказав тобі чекати на вулиці.

— Твоя правда, наказав. Але я все одно вирішив увійти. І знаєш, що? Ніякої вигрібної ями, ніякої ка­налізації на моєму шляху не трапилося. Задні двері були відчинені.

Коли Мульч думав, він скреготів зубами. І звук був такий, немов хтось шкрябає цвяхом по графіто­вій дошці.

— А... так. Трохи пощастило. Я і сам нею скорис­тався. Але тут мене застукав хлопець. Щойно я втер­ся йому в довіру, як увірвався ти.

— Не силуй себе,— перервав його Мокасин.— Мікрофон увімкнений. Я все чув, Мо. Чи варто на­зивати тебе Мульчем-гномом?

Мульч разом проковтнув усе, що було в роті. Раз язик знову довів його до біди, може, він допоможе і ви­плутатись? Може, розтулити щелепи ширше і просто проковтнути цього куцого хлопця? Він і більшу кіль­кість речовини перетравлював. Невеличке виділення газу — і він перелетить на інший бік кімнати. Лишаєть­ся сподіватися, що пістолет не вистрілить раніше.

Мокасин спіймав Мульчів погляд.

— Саме так, карлику,— помахав він пістолетом.— Іди до мене. Побачимо, скільки тобі вдасться про­йти.

Артеміс також думав. Він знав, що на якусь мить він у безпеці. Незнайомець не завдасть йому шкоди, бо не було такого наказу. Але Мульчів час збігав, і ніхто не міг його врятувати. Батлер був заслабким, аби втручатися, навіть якби він і був поруч. Холлі да­леко звідси виконувала Ритуал. А самого Артеміса можна було не враховувати, якщо мова заходила про фізичні дії. Лишалися переговори.

— Я знаю, навіщо ти тут,— почав він.— Таємниці Куба. Я все тобі розкажу, тільки не чіпай мого друга.

Мокасин похитав стволом.

— Робитимеш усе, що я тобі накажу, коли я тобі накажу. Можеш навіть плакати, як дівчисько. Іноді таке трапляється.

— Добре, добре. Я розкажу все, що захочеш. Тіль­ки ні в кого не стріляй.

Мокасин ледь утримався від посмішки.

— Гаразд. Домовилися. Просто поїдеш зі мною, тихо і спокійно, і я нікого не скривджу. Даю слово.

До кухні увійшов Батлер. Обличчя в нього блища­ло від поту, він важко дихав.

— Я перевірив монітори,— сказав він.— Машина порожня, той чоловік має бути...

— Тут,— закінчив за нього Мокасин.— Це вже ні для кого, крім тебе, не новина, дідусю. А тепер ні­яких різких рухів, або в тебе станеться серцевий напад.

Артеміс побачив, як очі Батлера метнулися по кімнаті. Шукали схованку.