Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

переконати маленького шмаркача здійснити з нами невеличку подорож.

Мульч міцніше вхопився за кермо. Уже давно мав би щось зробити. Але ж фокус був не в тому, щоб ви­вести Мокасина з гри, а в тому, щоб переконати Кар­лу Фрацетті не посилати іншої команди.

Артеміс щось вигадав би. Потрібно дістатися хлопця раніше за Мокасина. Йому вистачить дзвінка по мобільному і візиту до туалету. Шкода, що він так і не зібрався купити собі телефон, але ж раніше не було кому телефонувати. До того ж, із Фоулі обереж­ність зайвою не буде. Той кентавр і цвіркуна на ін­шому кінці світу вистежить.

— Краще поповнити наші припаси,— сказав Мо­касин.— Ми можемо кілька днів витратити на пере­вірку.

— Та ні. Я знаю місцевість. Тинявся тут за часів юності. Простіше простого.

— А раніше ти цього не казав, бо...

Мульч показав непристойного жесту водію вантажівки, що зайняв цілих дві смуги.

— Сам знаєш, як воно. Я працюю за комісійні. Комісійні нараховуються за важкість. Скажи я, що вже бував тут, одразу ні за що ні про що втратив би десять тисяч.

Сперечатися Мокасин не став. Самісінька прав­да. Важкість роботи завжди перебільшують. Хто ж відмовиться витрусити з працедавця кілька зайвих баксів?

— Тож усередину ми потрапимо?

— Я потраплю. А потім вийду по тебе.

Мокасин щось запідозрив.

— Чому я не можу залізти з тобою? Це ж краще, ніж вештатися тут серед білого дня.

— По-перше, доки не стемніє, я нікуди не піду, А по-друге, можеш лізти за мною, якщо не маєш ні­чого проти вигрібної ями і дев’яти метрів каналіза­ційної труби.

Від самої лише думки про це Мокасину захотілося розчахнути вікно.

— Гаразд. Ти за мною вийдеш. Але залишайся на зв’язку. Повідомиш, якщо щось піде не так.

— Так, босе,— сказав Мульч, укручуючи навуш­ник у волохате вухо і чіпляючи до куртки мікро­фон.— Не хотілося б, аби ти пропустив побачення з дитиною.

Сарказм просвистів повз Мокасина.

— Саме так,— сказав той.— Я бос. І ти маєш зро­бити так, щоб те побачення відбулося.

Мульчу довелося зосередитися, аби волоски бо­роди не позакручувалися. Волосся у гномів дуже чутливе, особливо до ворожості, що так і сочилася з напарника. А Мульчева щетина іще ніколи не по­милялася. Ця співпраця добром не скінчиться.

Мульч припаркувався в тіні під стіною, що відді­ляла маєток Фаулів від іншого світу.

— Ти переконаний, що це саме те місце? — спитав Мокасин.

Мульч тицьнув куцим пальцем у ковані ґрати воріт.

— Бачиш, там написано «Маєток Фаулів»?

— Так.

— Я б сказав, це саме те, що нам потрібно.

Такий грубий жарт навіть Мокасин зрозумів.

— Для тебе ж краще буде, Дігенсе, якщо ти мене заведеш туди, а то...

Мульч вишкірив зуби:

— А то що?

— А то пані Фрацетті дуже розсердиться,— не­зграбно закінчив Мокасин, добре розуміючи, що змагання на дотепність він програв.

І Мокасин сам собі пообіцяв, що покаже Дігенсу, де раки зимують, щойно трапиться така нагода.

— Сердити пані Фрацетті дуже не хочеться,— по­годився Мульч.

Він зліз із високого сидіння і дістав із багажника сумку зі своїм інструментом. Там було кілька не­звичних злодійських штучок, які він отримав від свого інформатора-ельфа у Нью-Йорку. На щастя, жодна з них не знадобиться. Потрапити до маєтку він збирався в інший спосіб.

Мульч постукав по пасажирському віконцю. Мо­касин опустив скло.

— Що?

— Не забудь, що маєш лишатися тут, доки я по тебе не прийду.

— Схоже на наказ, Дігенсе. Ти мені наказуєш?

— Я? — Мульч посміхнувся так, що стало видно всі його зуби.— Наказую? Навіть мріяти про це не наважився б.

Мокасин знову підняв вікно.

— І не наважуйся,— сказав він, коли між ним і тими зубами опинилося куленепробивне скло.

У маєтку Фаулів Батлер закінчив голитися і стриг­тися. Знову став схожий на себе. На старого себе.

— Кевлар, кажете? — спитав він, розглядаючи темну пляму на грудях.

Артеміс кивнув.

— Певно, в рану потрапили волокна. Магія їх роз­множила. Якщо вірити Фоулі, нова тканина усклад­нить тобі дихання, але вона недостатньо щільна, аби не пропускати кулі, хіба що дрібнокаліберні.

Батлер застебнув сорочку.

— Усе змінилося, Артемісе. Я не можу більше вас захищати.

— Мені не потрібен захист. Холлі має рацію. Усі мої великі плани закінчуються тим, що я завдаю кло­поту людям. Щойно розберемося зі Спіро, я зосере­джуся на навчанні.

— Щойно розберемося зі Спіро? Ви кажете так, ніби це вже вирішено. Йон Спіро — небезпечна лю­дина, Артемісе. Мені здалося, що ви це зрозуміли.

— Зрозумів, старий друже. Повір, тепер я знаю, чого від нього можна очікувати. Я вже почав складати план. Ми маємо повернути Сі-Куб і нейтралізувати містера Спіро, якщо Холлі погодиться нам допомогти.

— Де Холлі? Я маю подякувати їй. Знову.

Артеміс виглянув у вікно.

— Полетіла виконувати Ритуал. Сам знаєш куди.

Батлер кивнув. Уперше вони зустріли Холлі на священному ельфійському місці на південному сході, коли вона проводила Ритуал, що відновлював її ма­гічні сили. Хоча сама Холлі не сказала б, що то була зустріч. «Викрадення» — оце вже ближче до правди.

— Вона повернеться за годину. А до того пропо­ную відпочити.

Батлер покачав головою.

— Відпочити я можу і пізніше. А зараз маю пере­вірити територію. Не думаю, щоб Спіро так швидко зібрав команду, але краще перестрахуватися.

Охоронець підійшов до панелі управління, що зв’язувала його кімнату з центральною системою контролю. Тепер, коли у нього в грудях була сто­роння тканина, підйом сходами здався б справжнім марафоном.

Батлер вивів на монітор зображення з усіх камер. Одне з них зацікавило його більше за інші, тож він його збільшив.

— Оце так,— посміхнувся він.— Подивіться, хто до нас завітав.

До панелі підійшов Артеміс. Гість був дуже ма­ленький, і він показував камері на дверях кухні не­пристойний жест.

— Мульч Дігенс,— сказав Артеміс.— Саме його я і хотів побачити.

Батлер перевів зображення Мульча на головний екран.

— Можливо. Але навіщо йому знадобилося поба­чити вас?

У своєму мелодраматичному стилі гном спочатку зажадав бутерброда, а вже потім пообіцяв усе пояс­нити. На нещастя для Мульча, робити канапку ви­звався Артеміс. Через кілька хвилин хлопець повер­нувся зі стравою, що скоріше нагадувала вибух на тарілці, аніж щось їстівне.

— Усе не так просто, як на вигляд,— прокоменту­вав хлопець.

Мульч розімкнув свої масивні щелепи і проковт­нув усе одним разом. Пожувавши кілька хвилин, він сунув до рота руку і витяг