Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

— Що це за місце? Схованка для шпигунів?

— Саме так,— відповіла Холлі.— Я переховувала­ся тут кілька місяців тому. Банда гномів мала зустрі­тися з перекупниками краденого поблизу. Якщо ди­витися з вулиці, то цю квартирку можна прийняти за хмарку над будівлею. Ми називаємо її «хам».

— Кам? Від слова «камуфляж»?

— Ні, хам, хамелеон.

— А знаєш, хамелеони, власне, не змінюють ко­лір, щоб пристосуватися до оточуючого середовища. Вони змінюють його в залежності від настрою чи температури.

Холлі подивилася на Темпл-Бар. Під ними старо­винними вузенькими вулицями ходили тисячі ту­ристів, музикантів і мешканці району.

— Розкажеш Фоулі. Це він усе називає.

— А-а,— знизав плечима Артеміс.— Фоулі. Він кентавр, чи не так?

— Правильно,— повернулася Холлі до Артемі­са.— Ти так спокійно це сказав. Деякі люди дуже хвилюються, коли дізнаються про нас. У декого на­віть шок буває.

Артеміс посміхнувся.

— Я не належу до більшості.

Холлі знову відвернулася до Дубліна. Сперечати­ся вона не збиралася.

— Отже, розкажіть мені, капітане Шорт. Якщо я являю собою загрозу для Народу, чому ви мене зці­лили?

Холлі притулилася лобом до прозорої стіни хаму.

— Така вже наша природа,— відповіла вона.— І ти мені потрібен, щоб знайти Опал Кобой. Ми вже робили таке раніше, тож можемо зробити ще раз.

Артеміс підійшов до вікна.

— Спершу ви стираєте мою пам’ять, а тепер я вам потрібен?

— Так, Артемісе. Знущайся скільки хочеш. Ти по­трібен могутній ЛЕП.

— Звісно, лишається питання про гонорар.— Арте­міс застебнув піджак, прикриваючи пляму від крові.

Холлі обернулася.

— Гонорар? Ти серйозно?

— Після всього, що ельфи для тебе зробили? Ти хоч раз у житті можеш зробити щось добре?

— Ви, ельфи, явно емоційна раса. Люди більш практичні. Ось факти: ви тікаєте від правосуддя, від геніальної вбивці-піксі. Я єдиний, хто може допо­могти вам вистежити Опал Кобой. На мою думку, це варте кількох злитків золота.

Холлі нахмурилася.

— Ти маєш рацію, Хлопче Бруду. Але ресурсів у мене немає.

Артеміс великодушно розвів руками.

— Я готовий повірити тобі на слово. Якщо ти га­рантуєш мені одну метричну тонну золота з фонду заручників, я придумаю план, як подолати цю Опал Кобой.

Холлі опинилася на самому дні, і вона це знала. Жодних сумнівів, що Артеміс допоможе їй подолати Опал, але якось неправильно було платити тому, хто колись був другом.

— А якщо Кобой переможе?

— Якщо Кобой переможе і вб’є нас обох, можете вважати домовленість анульованою.

— Чудово,— буркнула Холлі.

Вона відійшла від вікна і заходилася перевіряти вміст шафки.

— Знаєш, Артемісе, зараз ти саме такий, яким був, коли ми вперше зустрілися: жадібний Хлопець Бру­ду, якому начхати на все, крім себе. І таким ти хочеш лишитися до кінця свого життя?

Артеміс навіть оком не змигнув, але за спокійною зовнішністю вирували емоції. Звісно, він ризикував, коли просив гонорар; та не попросити було б неро­зумно. Втім, він відчував сором. От вона, нова дурна свідомість! Вона дуже легко активувалась від мами­них слів, а тепер іще ця ельфійка. Потрібно вчитися опановувати емоції.

Холлі закінчила із шафою.

— Ну, містере консультанте, із чого почнемо?

Артеміс не вагався.

— Нас лише двоє, росту ми невисокого. Нам по­трібне підкріплення. Поки ми тут говоримо, Батлер їде до маєтку Фаулів. Мабуть, уже доїхав.

Артеміс увімкнув мобільний, набрав номер Бат­лера. Запис повідомив, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Другої спроби він робити не став, одразу зателефонував до маєтку Фаулів. На третьому гудку увімкнувся автовідповідач. Батьки вже поїха­ли до Вестміта.

— Батлере,— сказав Артеміс.— Сподіваюся, з то­бою все гаразд. Я в порядку. Слухай уважно, що я тобі скажу, і повір, кожне слово — правда...

І Артеміс коротко виклав усі події, що сталися за день.

— Скоро ми приїдемо до маєтку. Пропоную за­пастися всім необхідним і перебратися до безпеч­ного будинку...

Холлі похлопала його по плечу.

— Ми маємо іти звідси. Кобой не дурна. Не зди­вуюся, якщо в неї є запасний план, на випадок, якщо ми виживемо.

Артеміс прикрив телефон рукою.

— Згоден. Саме це я і хочу зробити. Може, ця Ко­бой уже прямує сюди.

І немов за командою одна із панелей кімнати з легким шипінням зникла. Там стояла Опал Кобой, а з боків — Мерв і Скант Брілл. Близнюки піксі три­мали в руках прозорі пластикові пістолети. Дуло пістолета Мервелла легенько поблискувало після пострілу.

— Убивця! — скрикнула Холлі та потяглася за своїм «Нейтрино».

Мерв неквапливо підняв бластера і підніс його майже до її скроні. Холлі завмерла, підняла руки.

— Опал Кобой, я так розумію? — сказав Артеміс, хоча якби Холлі не розказала йому цієї історії, він би легко прийняв жінку перед собою за людську дитину.

Чорне волосся вона заплела в кіску, вбралася в картату спідничку, таку ж саму, яку носять мільйо­ни школярок в усьому світі. Вуха в неї були, звісно, круглими.

— Артемісе Фаул, як приємно знову тебе бачити. Думаю, якби ми зустрілися за інших обставин, ми могли б стати союзниками.

— Обставини змінюються,— зауважив Артеміс.— Може, ми ще станемо союзниками.

Холлі вирішила нагородити хлопця недовірли­вим поглядом. Можливо, він прикидається зрадни­ком, аби спасти їхню шкуру. Можливо.

Опал захлопала своїми довгими закрученими ві­ями.

— Спокуса велика, але ні. Мені здалося, що в цьо­му невеличкому світі вистачить місця лише на одну дитину-генія. А оскільки я тепер дитина, тож генієм буду я. Познайомтеся з Беліндою Зіто, дівчинкою з великими планами.

Рука Холлі знову потяглася до зброї, але зупини­лася, коли Мерв наставив на неї свій прозорий піс­толет.

— Я вас знаю,— сказала Холлі.— Близнюки піксі. Вас по телебаченню показували.

Скант не втримався від посмішки.

— Так, у передачі «Голос». Найкраще шоу сезону. Ми думаємо написати книгу, еге ж, Мерве? Про те, як ми...

— Закінчуємо речення одне одного,— закінчив Мерв, хоча і знав, що добром то не скінчиться.

— Стуліть пельку, імбецили,— гримнула Опал, виблиснувши сердитими очима.— Не опускайте зброю і закрийте рота. Це не ваша справа, а моя. Тож пам’ятайте це, і тоді я не зітру вас на порох.

— Так, звісно, міс Кобой. Ця справа лише ваша.

Опал аж замуркотіла.

— Правильно. Все має бути лише моїм. Я тут єди­на важлива істота.

Артеміс непомітно сунув одну руку в кишеню. Ту, в якій тримав мобільного. І дзвінок до маєтку Фаулів іще тривав.

— Якщо дозволите, міс Кобой. Така ілюзія відчут­тя власної важливості дуже поширена