Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

серед тих, хто пережив кому. Відома як синдром нарциса. Я саме на цю тему написав статтю до «Щорічника психоло­га» під псевдонімом сер Е. Брум. Ви так багато часу провели наодинці із собою, так би мовити, що решта стали нереальними...

Опал кивнула Мерву:

— Заради неба, змусь його замовкнути.

Мерв із радістю послухався і тицьнув блакитним електричним стрижнем у груди Артеміса. Ірланд­ський хлопець упав на півслові.

— Що ти накоїв? — закричала Холлі, опускаючись поруч з Артемісом. Вона з полегшенням відчула ста­більне серцебиття під закривавленою сорочкою.

— Е, ні,— сказала Опал.— Іще не мертвий, просто приголомшений. Ну і днина видалася сьогодні юно­му Артемісові.

Холлі поглянула на мініатюрну піксі, блиснула очима, сповненими горя й люті.

— Чого ти від нас хочеш? Що іще ти можеш зро­бити?

Опал зробила невинне обличчя.

— Не звинувачуй мене. Ви самі напросилися. Я просто хотіла зламати ельфійське суспільство, але ж ні, вам це не сподобалося. Тоді я запланувала кілька відносно простих вбивств, але ви вирішили вижити. До речі, медаль тобі в руки за те, що впора­лася з біобомбою. Я спостерігала з двадцятиметрової висоти у замаскованому транспортері. Стримати со­лініум ЛЕПівським шоломом — кмітлива думка. Але тепер через вас у мене стільки клопоту, стільки до­велося сил витратити, що я дозволю собі трошки розважитися.

У Холлі аж горло перехопило від страху.

— Розважитися?

— Так. Я приготувала для Фоулі невеличкий мер­зенний сценарій. Трохи театральний, пов’язаний з Одинадцятьма Чудесами. Але тепер я вирішила, що на нього заслужили ви.

Холлі напружилася. їй би за зброю хапатися, ін­шого вибору немає. Але вона мусить запитати, така вже ельфійська натура.

— Наскільки мерзенний?

Опал посміхнулася, і назвати її обличчя цієї миті можна було лише злісним.

— Троле-мерзенним,— відповіла вона.— І ще одне. Я кажу вам це, бо ви все одно загинете, і я хочу, щоб у мить своєї смерті ви ненавиділи мене так само, як і я вас.— Опал зробила драматичну паузу.— Пам’ятаєш про точку на бомбі, що я причепила до Джуліуса?

У Холлі в грудях стало гаряче.

— Пам’ятаю.

У Опал спалахнули очі.

— Так от, нічого там не було.

Холлі схопилася за пістолет, але Мервелл ударив її електричним стрижнем. Вона заснула, не встиг­нувши і підлоги торкнутися.

ГЛАВА 6: ТРОЛЕ-МЕРЗЕННО

Під Атлантичним океаном, за дві милі від узбережжя Керрі, води Ірландії

ЗА три тисячі метрів під Атлантичним океаном летів по вулканічній розколині до гирла підводної ріки ЛЕПівський транспортер. Ріка вела до ЛЕПівського порту, де пасажири пересідали на судна регулярних перевезень.

На борту було троє пасажирів і пілот. Пасажи­ри — гном-злочинець і двоє атлантичних маршалів, що його ескортували. Мульч Діггумс, злочинець, про якого йдеться, був у піднесеному настрої як на істо­ту, вбрану в арештантську робу. А причина полягала в тому, що нарешті розглянули його апеляцію, і юрист сподівався, що всі звинувачення проти його клієнта будуть анульовані.

Мульч Діггумс — тунельний гном, що кинув шах­ти заради кримінального життя. Він позбавляв Лю­дей Бруду цінностей і продавав крадене на чорному ринку. За останні кілька років його доля тісно пере­плелася з Артемісом Фаулом і Холлі Шорт, у їхніх пригодах він відіграв ключову роль. Але його бурна діяльність зазнала поразки, бо до нього дотягнулася довга рука ЛЕП.

Перед тим як увезти Мульча Діггумса добувати термін, йому дозволили попрощатися з другом-людиною. Артеміс дав йому дві речі. Перша — записка, що радила перевірити дату на першому ордері на обшук печери. Друга — золотий медальйон, який потрібно було повернути Артемісові за два роки. Певно, хло­пець збирався відновити їхню дружбу. Мульч роздив­лявся медальйон тисячі разів, намагався розгадати секрет, доки від постійного мацання не стерся шар позолоти, і під ним гном не побачив комп’ютерний диск. Мабуть, Артеміс записав повідомлення самому собі. Щоб повернути спогади, які в нього забрала ЛЕП.

Щойно Мульча відправили до в’язниці суворого режиму під Атлантидою, він написав прохання до комісії. Коли до нього неохоче прийшов адвокат, призначений урядом, гном попросив перевірити дати на ордері на обшук, після якого бідолаху за­арештували. Якимось дивом дати були неправиль­ними. Згідно з комп’ютером ЛЕП, Джуліус Рут обшу­кав його печеру ще до того, як отримав ордер. Таким чином, той арешт і всі наступні було анульовано. Лишилося перечекати довгий процес оформлення і останній допит, і Мульч стане вільним гномом.

Нарешті, цей день настав. Мульча везли до Поліцейської Плази на зустріч із Джуліусом Рутом. За ель­фійськими законами, Рут мав тридцять хвилин на те, щоб вичавити з Мульча зізнання. Гномові ж лишало­ся зберігати спокій, і вечеряти він уже буде своїм улюбленим мишачим каррі в гномській забігайлівці.

Мульч покрутив у руках медальйон. Сумнівів щодо того, хто смикає за мотузки, у нього не було. Артемісові якось удалося пробратися до ЛЕПівсько­го комп’ютера і змінити дані. Хлопець Бруду його звільнив.

Один із маралів, сухорлявий ельф із зябрами, го­лосно всотував повітря шиєю і випускав його через рота.

— Гей, Мульче,— прохрипів він.— А що ти роби­тимеш, коли апеляцію відхилять? Розплачешся, як мале дівчисько? Або перенесеш стоїчно, як справ­жній гном?

Мульч посміхнувся, продемонструвавши неймо­вірну кількість зубів.

— Не хвилюйся за мене, рибо-ельфе. Уже сьогод­ні я їстиму твоїх родичів.

Як правило, вигляду Мульчевих зубів вистачало, щоб обірвати всі саркастичні коментарі, але маршал не звик, щоб заарештовані огризалися.

— Приготуй свого здоровенного рота, гноме. На­годую тебе камінцями, коли повернемося до в’яз­ниці.

— Уві сні, рибо-ельфе,— відповів Мульч. Він явно отримував від діалогу задоволення.

Другий офіцер, ельф з крилами, згорнутими, як у кажана, за спиною, гмикнув:

— Дай йому спокій, Вішбі. Хіба не знаєш, з ким ти розмовляєш? Це ж Мульч Діггумс. Найвідоміший злодій у світі.

Мульч посміхнувся, хоча слава не йде на користь, якщо ти злодій.

— У цього хлопця довгий послужний список.

Мульчеву посмішку немов вітром здуло, він зро­зумів, що сам от-от стане жертвою глузування.

— Ага, тому він спочатку вкрав кубок Жюля Ріме у людей і спробував продати його перевдягненому агенту ЛЕП.

Вішбі сів, потираючи долоні.

— Та що ти кажеш? Ото мозок! І як він тільки вмістився в такій мацюпусінькій голівці?

Ельф пройшовся по проходу, промовляючи фра­зи, як справжній актор.

— А тоді він поцупив частину золота Артеміса Фа­ула і заліг у Лос-Анджелесі. І знаєш, як він сховався?

Мульч застогнав.

— Розкажи,— видихнув Вішбі, зябра у нього не встигали перекачувати повітря.

— Купив собі пентхауз і почав колекціонувати крадених Оскарів.

Вішбі