Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

кілька тактів з Моцарта, щоб заглушити дзижчання машинки. Че­рез дві хвилини вся потрібна їм інформація була збережена в пам’яті рідера, картка директора поверну­лась назад у кишеню, і Артеміс раптом вирішив, що,

можливо, теорія еволюції врешті-решт не така вже й погана.

— Хоча в ній дірок більше, ніж у голландській гре­блі, зробленій зі швейцарського сиру, — зізнався він Батлерові дорогою з Ратдаунського парку додому.

Батлер був задоволений цим висловом. Це було схоже на жарт. Увечері того ж дня молодий Артеміс прикріпив міні-камеру у повітровід у задній частині «Бентлі».

— Це допоможе мені стежити за нашими гостями.

Жінка була доволі цікава. Навіть ефектна. Дія сно­дійного найближчим часом закінчиться, і буде цікаво побачити її реакцію, набагато цікавіше, ніж спостеріга­ти за волохатим підлітком, незважаючи на те, що його високе чоло свідчило про наявність інтелекту, і загаль­ні риси мали чимало спільного із сімейними рисами Фаулів. Насправді, він нагадав Артемісу старе фото, на якому був зображений його батько ще хлопчаком під час роботи на археологічних розкопках у Південній Америці. Можливо, полонений був далеким родичем, який сподівається заявити про певні права тепер, коли батько зник. Багато чого треба дізнатись.

Камера передавала зображення на його мобіль­ний телефон, і десятирічний Артеміс іноді дивився на екран, поки Батлер вів його через Ратдаунський парк до клітки з лемуром.

— Зосередьтеся, Артемісе, — дорікав охоронець. — Один гидкий злочин за один раз.

Артеміс відірвався від свого телефону.

— Гидкий, Батлере? Гидкий? Насправді ми не ге­рої мультфільму. У мене немає злочинного сміху або пов’язки на оці.

— Ще ні. Але пов’язка скоро буде, якщо ви не зо­середитеся на своїй роботі.

Вони проходили через прозорий тунель акваріума Ратдаунського парку, який дозволяв ученим і випад­ковим відвідувачам спостерігати за водними меш­канцями, що розмістилися в величезному резервуарі об’ємом у мільйон галонів. Для мешканців акваріума намагалися відтворити природне середовище, на­скільки це було можливо. Відділення відрізнялися температурою води і рослинністю. Деякі з них були із солоною водою, інші — з прісною, але скрізь жили рідкісні або вимираючі види.

Єдиним освітленням були крихітні лампочки на стелі, що імітували зірки, та очі акули, що випромі­нювали світло. Акула затінювала Артеміса і Батлера собою під час їхнього проходу тунелем, доки не врі­залась мордою в плексиглас.

Але Артеміса більше цікавив його мобільний телефон, ніж зловісний сяючий фотофор акули. На екрані розгорталися неймовірні події. Артеміс зу­пинився, щоб не пропустити найцікавіше. Зловмис­ники з маєтку Фаулів вибралися з багажника «Бент­лі» за допомогою співучасника. Теж нелюдської істоти.

«Я відкриваю новий світ. Ці істоти потенційно більш прибуткові, ніж лемури. Може, мені відмовитись від цієї справи та зосередитись на нелюдських істотах?»

Артеміс збільшив гучність на своєму телефоні, але крихітний мікрофон портативної камери міг переда­вати лише уривки розмови. В основному розмова ве­лась якоюсь чужою мовою, але частина її була англій­ською, і він декілька разів почув слово «лемур».

«Можливо, лемури більш цінні, ніж я думав. Тва­рини — приманка, яка вабить цих істот».

Трохи більше ніж за хвилину на екрані з’явився гном, який притулив свій непропорційно великий зад на задній бампер автомобіля. Потім з’явилась жінка, але швидко зникла — замість неї на екрані за­лишилися знамениті пілони Ратдаунського парку. Артеміс стиснув телефон. Невидимість? Енергія, що бере участь у створенні віддзеркалюючого поля або високошвидкісної вібрації, має бути неймовір­ною. В меню телефону він швидко знайшов та акти­вував цифровий тепловізор, безперечно нестандарт­ну опцію, і з полегшенням зітхнув, побачивши на екрані тепле світіння у формі жіночого тіла.

— Добре. Вона не зникла, просто її важко побачити.

Не відводячи очей від екрана, Артеміс покликав свого охоронця:

— Батлере, старий друже, незначна зміна плану.

Охоронець знав: краще, на що можна сподіва­тись, — це те, що полювання на лемура скасовується.

— Ми продовжуємо переслідувати маленьку істо­ту, щоб я крізь землю провалився! Істоти, — сказав десятирічний Артеміс. — Їх багато.

Чотирнадцятирічному Артемісу видовище не приносило задоволення. Щоб відволіктися, він склав хайку, яка описувала вид перед ним.

Бліді, тремтячі кулі

Трясуть своїм огидним вантажем Лисі голови у торбі.

Мульч Діггумс не відчував себе настільки поетич­но. Він припинив копати і поставив на місце щелепу.

— Чи не міг би ти не світити своїм ліхтарем на мій зад? Він вкриється пухирями. Ми, гноми, надзвичай­но світлочутливі, навіть до штучного освітлення.

Артеміс узяв ліхтарик з аварійного комплекту «Бентлі» та рушив слідом за Мульчем щойно вири­тим тунелем до клітки з лемурами. Гном запевнив, що Артемісу безпечно бути безпосередньо позаду нього, тому що тунель досить короткий, і він може тримати в собі бруд і повітря, поки вони не діста­нуться іншого кінця. Артеміс відвернув ліхтарик на декілька секунд, думаючи, що пухир на заду — це остання річ, яку б він хотів бачити. Але через деякий час промінь знову висвітив бліду хитку плоть.

— Невелике питання. Якщо ти можеш тримати у собі викопаний ґрунт, чому клапан на заду має бути відкритим?

Мульч виплюнув великий шматок гномської сли­ни на стіну, щоб зміцнити тунель.

— Для екстреного випадку, — пояснив він. — Я можу проковтнути заритий шматок металу або смужку старої покришки. Від таких речей я маю звільнитися негайно, незважаючи на докучливого Хлопця Бруду позаду. Немає сенсу псувати ще й мої штани, зрозумів, йолопе?

— Я теж гадаю, що немає, — сказав Артеміс. Зва­жаючи на калібр націленої на нього небезпечної зброї, він вирішив, що «йолопа» він переживе.

— Так чи інакше, — продовжував гном, розмазу­ючи по стіні ще один шматок слини, — ти можеш уважати себе привілейованим. Небагато людей ба­чили гнома, який працює зі слиною. Це те, що нази­вається стародавнім мистецтвом. Перш за все...

— Я знаю, знаю, — перервав Артеміс нетерпля­че. — Спочатку ти викопуєш тунель, а потім зміцню­єш стіни своєю слиною, яка твердне при контакті з повітрям, за умови, що вона не в твоєму роті, зви­чайно. До того ж вона світиться — дивовижний матеріал.

Зад Мульча захитався від здивування.

— Звідки ти знаєш?

— Ти сказав мені, точніше, ти скажеш мені. Подо­рож у часі, пам’ятаєш?

Гном озирнувся через плече, його очі здавалися червоними у світлі його слини.

— Наскільки близькими ми станемо?

— Дуже близькими. Ми будемо ви наймати разом квартиру, і після палкого залицяння ти одружишся з моєю сестрою та проведеш медовий місяць у Лас-Вегасі.

— Я люблю Вегас, — сказав Мульч мрійливо. — Але маю сумнів, що ми можемо стати друзями. У будь-якому разі тримай свої коментарі при собі,