Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

class="p1">Доки поліція не матиме чітких доказів злочину та підозрюваного, багатьох із цих жінок можуть так ніколи й не знайти.

Через кілька хвилин розміщення нових точок даних помаранчеві кнопки заповнюють усю мапу. Я кріплю кнопки неохоче: вони нагадують цвяхи у труні.

Помічаю дещо дивне, та не хочу робити передчасних висновків.

Мала стає надто заплутаною. На щастя, я маю з собою портативний відеопроектор. Я під’єдную ноутбук, запускаю програму для біогеографічного картографування і створюю віртуальну мапу, яку можу вивести проектором на стіну.

Я досі полюбляю роздивлятися все зблизька.

З’являються всі мої помаранчеві цятки. Я послуговуюся шейдером, щоб забарвити округи за кількістю населення. Так мені видно, чи співвідносяться помаранчеві цятки з його щільністю.

Я не знаю, які дані добрі, а які ні, не кажучи вже про те, що, можливо, чогось бракує. Але, якщо перефразувати твердження Верховного суду про непристойність, коли йдеться про схеми — якщо я побачу їх, то впізнаю[13].

Я завантажую всі змінні в МААТ, зіставляючи рапорти про зниклих безвісти та дані про населення. Окрім того, знаходжу статистику відсоткового співвідношення тих, хто втік з дому й повернувся живим. Це допомагає трохи відфільтрувати інформацію.

МААТ малює навколо моєї мапи купчасту темно-фіолетову петлю. Вона виходить за межі мапи, а потім повертається, обвиваючи її.

Графік показує зв’язок між зниклими безвісти, число яких виходить за межі того, що можна очікувати за даної кількості населення. Він охоплює певні міжштатні шосе, причому саме їх і жодні інші.

У біології поволі звикаєш до того, що дані можуть проявлятися різними способами. Лосось, що повертається вгору течією, та стадні тварини мають дуже схожі лінійні схеми. Птахи рухаються петлями.

Я дивлюся на іншу схему Яка мені дуже знайома.

Це коло, яким пересувається хижак.

Я нестямно б’ю по клавіатурі, шукаючи схему, яка закарбувалася у моїй пам’яті.

Знаходжу. Форма відрізняється, проте симетрія схожа. Я міг би написати формулу для фракталу, що генерував би такі схеми.

Та це не просто схема, це поведінка.

Модель поведінки, що генерує схему на моїй стіні та за якою ховається убивця Джуніпер, дуже точно збігається з цією.

Творець цієї схеми — вправний убивця, який лишався незмінним мільйони років. Він розвинув складну систему полювання, в основі якої — постійний рух. Завдяки цьому хижак може знову й знову повертатись до одних і тих самих місць, при цьому тримаючи здобич у незнанні.

Я знову і знову звіряю схеми. Треба сісти.

Схема така ж сама, як у великої білої акули.

Розділ 24

Експеримент із пеком

Аналогії та мапи можуть бути небезпечними, якщо сприймати їх надто буквально. Мапа — це лише репрезентація. Навіть за фотографічною мапою неможливо сказати, чи вкрита зараз територія снігом або чи не розмив вранішній дощ дорогу так, що неможливо пройти.

Коло вбивці Джуніпер нагадує схему полювання великої білої акули, та лише тому, що вони обоє засвоїли схожі моделі поведінки.

Великі білі акули не приховують своїх убивств. Переважно тому, що тунець не має поліції і не прагне помститися. Проте на певних територіях акули намагаються не полювати надто часто, щоб риба не запам’ятовувала ці місця як небезпечні. Якщо вбивств забагато, система реагує на це зміною моделей, за якими вона функціонує — наприклад, купа мертвих тіл наштовхнуть поліціянтів на думку, що щось тут негаразд.

Щоб зберегти звичні місця для полювання, акули не лише намагаються не вбивати в одному місці надміру, а й уміло маскуються, як і наш убивця. Велика біла акула має захисне забарвлення, що допомагає зливатися з морським дном, якщо дивитися на неї згори, та здаватися невидимою, якщо дивитися знизу.

Я майже певен, що вбивця — не знаю, як його ще назвати — теж має власне маскування. Швидше за все, він не привертає до себе значної уваги. Ховаючи тіла чи, коли сховати не вдається, видаючи свої злочини за напади ведмедів, він маскує свою присутність від жертв, які, мов та зграйка тюленів, можуть навіть не усвідомлювати, що він поруч, поки не стане надто пізно.

Також акули мають спеціальний орган, так звану ампулу Лоренціні, яка дає їм змогу відчувати електричну активність здобичі, що намагається сховатися, і бачити крізь кров у воді під час несамовитого бенкету.

Так само й убивця, імовірно, володіє власним набором навичок для виявлення жертв. Він не просто шукає конкретний фізичний тип — він вишукує певний різновид уразливості.

Рапорти про зниклих безвісти в Монтані та Вайомінґу дають інформацію лише про місцевих та про людей, які, за останніми даними, перебували в цьому регіоні та зникли. Щороку сотні тисяч людей подорожують улітку — виїздять у відпустки чи на сезонні роботи.

Деякі мої студенти прагнуть підзаробити на канікулах, підпрацьовуючи офіціантами чи персоналом на літніх курортах, як-от тутешні.

Скільки молодих людей тиняються цим регіоном самі по собі, а батьки про це навіть не знають або й не бажають знати?

Виходячи з цього, жертв може бути набагато, набагато більше.

Проте зараз це лише припущення.

Єдиний спосіб дізнатися, чи варта чогось модель — це зробити за її допомогою прогноз, який можна перевірити.

Наразі з МААТ я можу оцінити лише приблизну кількість людей, які зникнуть безвісти, а також імовірність, з якою протягом шести років станеться ще один ведмежий напад, подібний до нападу на Джуніпер та Рею.

Шість років — це немало. Деякі вчені все життя чекають на виверження вулкану, повернення комети чи ще якусь рідкісну подію.

Найбожевільніший експеримент з усіх, що я чув, — із пеком, що капає, — розпочали в Університеті Квінсленду в 1927 році. У воронку залили пек, щоб виміряти в’язкість матеріалу. Від початку експерименту з воронки впало лише дев’ять крапель, що доводить: в’язкість пеку в 230 мільярдів разів вища за в’язкість води. Два рази під час падіння краплі експеримент знімали веб-камери, проте технічні проблеми завадили дослідникам побачити цю рідкісну подію.

Найдовготриваліший експеримент в історії — це металева куля, що висить на нитці поміж двох металевих дзвоників. Щоразу як куля торкається дзвоника, з батареї передається заряд і вдаряє нею об інший дзвоник, де струм розряджається.

Я сам бачив це, коли був на конференції в Оксфорді. Куля майже непомітно вібрує поміж дзвониками, проте цю вібрацію видно неозброєним оком.

Так відбувається з 1840 року Навіть батарея з сухим елементом — та сама, що її встановили майже двісті років тому.

Наука може вимагати терпіння. Та я не можу чекати шість років, доки убивця Джуніпер сфабрикує ще один ведмежий