Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

вийшли з ладу. Музична скринька під ними все ще грала «Як би було мило, якби всі були милими», але дроти, на яких трималися фігурки, зігнулися, отож хапонський хлопчик ритмічно бив омнійську дівчинку по голові ритуальним списом, а дівчина в аґатійському національному вбранні раз у раз молотила ногами малого ллямедського друїда у вухо. Їх огульно підбадьорював хор маленьких дітей.

— Ем... е-е-е... у гроті ще більша халепа, пане Купи... — почав ельф.

Постать у червоно-білому пробилася крізь натовп і сунула фальшиву бороду в руки пана Купи-Продая.

— Годі з мене, — сказав старий у костюмі Батька Вепра. — Я не проти запаху апельсинів і мокрих штанів, але цього я терпіти не збираюся.

Розштовхавши чергу, він зник. Купи-Продай почув його прощальні слова:

— І він навіть не знає, як це правильно робиться!

Пан Купи-Продай продовжив проштовхуватися вперед.

Хтось сидів у великому кріслі з дитиною на коліні. Ця постать була... дивною. Вона, безумовно, була в чомусь схожому на костюм Батька Вепра, але погляд пана Купи-Продая продовжував ковзати, не міг сфокусуватися, проносився повз і намагався зафіксувати чоловіка десь на краєчку ока. Це нагадувало спроби поглянути на власне вухо.

— Що тут діється? Що тут діється? — заголосив пан Купи-Продай.

Його плече схопила чиясь міцна рука. Він обернувся і подивився в обличчя одного з ельфів. Принаймні він був одягнений у костюм ельфа з грота, хоча й дещо перехняблений, ніби натягнутий у поспіху.

— А ти хто такий?

Ельф витягнув з рота пожований недопалок і недобре на нього зиркнув.

— Можеш кликати мене дядечком Важким, — сказав він.

— Ти не ельф!

— Нє, я фейрі-чоботяр, пане.

Голос позаду пана Купи-Продая запитав:

— А ЩО ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ ТИ, МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІЧКУ?

Пан Купи-Продай нажахано повернувся.

Навпроти — ну, інакше як Батьком Вепром-узурпатором його не назвеш — стояла дитина невизначеної статі, яка на вигляд була однією великою вовняною шапочкою з помпоном. Пан Купи-Продай добре знав, що мало бути далі. Зазвичай відбувалося приблизно так: дитина втрачала дар мовлення, і мама, що супроводжувала її, нахилялася вперед, ловила погляд Батька Вепра й промовляла багатозначним тоном, який дорослі використовують, вступаючи в так звану змову проти дітей: «Ти ж хочеш маленьку ляльку-брязкальце, правда, Дорін? І кухонний набір „Такий, як у мами“, який стоїть ось тут, на вітрині. І книжку-витинанку „Збери кухню“. Що треба сказати?»

І приголомшена дитина пробурмотить «шпашибі», за що отримає повітряну кульку чи апельсинку.

Проте цього разу все було не так.

Мама встигла сказати лише:

— Ти ж хочеш...

— ЧОМУ ТВОЇ РУКИ ВИСЯТЬ НА МОТУЗОЧКАХ, ДИТЯ?

Дитина оглянула свої руки й рукавиці, прикріплені до рукавів. Тоді підняла їх догори.

— Лукавиці, — сказала вона.

— БАЧУ. ДУЖЕ ПРАКТИЧНО.

— А ти сплавзній? — запитала шапочка.

— А ТИ ЯК ДУМАЄШ?

Шапочка хихикнула.

— Я бачила, як твоя свиня цюняла, — сказала вона, і з її тону було ясно, що навряд чи в своєму житті вона бачила щось захопливіше.

— О. ЕМ... ДОБРЕ.

— І в неї такий вевикий...

— ЩО ТИ ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ? — поспішно перебив Батько Вепр.

Мама вхопилася за економну репліку й жваво сказала:

— Вона хоче...

Батько Вепр нетерпляче клацнув пальцями. Рот матері негайно закрився.

Дитина, схоже, відчула, що подібна можливість трапляється раз у житті, і швидко заговорила.

— Я хочу алмію. І вевикий замок з гостлими штучками, — сказала дитина. — І меч.

— ЩО-ЩО? — перепитав Батько Вепр.

— Вевикий меч? — відповіла дитина, як слід подумавши.

— ЧУДОВО.

Дядечко Важкий штовхнув Батька Вепра ліктем.

— Вони повинні тобі подякувати, — сказав він.

— ВПЕВНЕНИЙ? ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ЦЬОГО НЕ РОБЛЯТЬ.

— Подякувати Батьку Вепру, — прошипів Альберт. — Тобто тобі.

— ТАК, ЗВИЧАЙНО. КАХИ. ТИ ПОВИННА СКАЗАТИ СПАСИБІ.

— Шпашибі.

— ПОВОДЬСЯ ДОБРЕ. ЦЕ ЧАСТИНА ДОМОВЛЕНОСТІ.

— Добле.

— ОТОЖ УГОДУ УКЛАДЕНО.

Батько Вепр засунув руку в мішок і витягнув...

...Велетенську модель фортеці з гостроверхими блакитними конічними дахами на башточках, ідеальними для взяття принцес у полон...

...Коробку з кількома сотнями найрізноманітніших лицарів і воїнів...

...І меч. Чотири фути завдовжки, і він яскраво виблискував клинком.

Мати набрала в легені побільше повітря.

— Ви не можете це їй подарувати! — заголосила вона. — Це небезпечно!

— ЦЕ Ж МЕЧ, — сказав Батько Вепр. — ВОНИ ПОВИННІ БУТИ НЕБЕЗПЕЧНИМИ.

— Вона ж дитина! — крикнув Купи-Продай.

— ЦЕ ДУЖЕ ПІЗНАВАЛЬНА РІЧ.

— А що, як вона поріжеться?

— ЦЕ ПОСЛУЖИТЬ ЇЙ УРОКОМ.

Дядечко Важкий щось гарячково зашепотів.

— ДІЙСНО? НУ ДОБРЕ. ДУМАЮ, ТУТ МЕНІ СПЕРЕЧАТИСЯ НЕ СЛІД.

Лезо стало дерев’яним.

— І цих інших речей вона теж не хоче! — скрикнула мати Дорін, хоча попередні слова її доньки свідчили протилежне. — Вона дівчинка! І в будь-якому разі, я не можу дозволити собі такі великі дорогі цяцьки!

— Я Ж ПОДАРУВАВ ЇХ, — здивовано пробурмотів Батько Вепр.

— Подарував? — перепитала мати.

— Подарував? — скрикнув нажаханий Купи-Продай. — Так не можна! Це наш товар! Його не можна просто роздаровувати! На Вепроніч ніхто нічого просто так не дарує! Я маю на увазі... так, звісно, звичайно дарують, — виправився він, усвідомлюючи, що за ним спостерігають люди, — але спочатку подарунки потрібно купити, розумієш... ха-ха, — він нервово засміявся, усе більше усвідомлюючи дивність того, що відбувалося навколо нього, і помітивши, що дядечко Важкий спопеляє його поглядом. — Іграшки ж не роблять маленькі ельфи з Осердя світу, ха-ха.

— Щира правда, — глибокодумно відказав дядечко Важкий. — Потрібно бути маніяком, щоб дати ельфу зубило, хіба що ви хочете, щоб вам на лобі висікли ваші ж ініціали.

— Тобто це все безкоштовно? — різко запитала мати Дорін, не ухиляючись від найважливішого для неї питання.

Пан Купи-Продай безпорадно оглянув іграшки. На його складі такого однозначно не знайдеш.

А тоді він спробував придивитися до нового Батька Вепра. Кожна клітина його мозку повідомляла йому, що це товстий веселун у червоно-білому костюмі.

Ну... майже кожна клітина. Кілька блискавичніших говорили, що його очі повідомляють про щось інше, але вони не можуть домовитися, що саме. Декілька клітин взагалі відключилися.

Слова самі процідилися крізь його зуби.

— Схоже... що так, — сказав він.

Попри те, що це була Вепроніч, життя в будівлях Академії вирувало. Чарівники в будь-якому разі[15] не лягали спати рано, до того ж