Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

Приблизний масштаб Вепронічного бенкету можна уявити, якщо врахувати, що легка закуска в НА складалася з трьох або чотирьох страв, не враховуючи сири та горішки.

Деякі з чарівників почали практикувалися за кілька тижнів до події. Декан, наприклад, тепер міг підняти виделкою двадцятифунтову індичку. Чекання півночі просто додавало професійно відточеним апетитам здорової гостроти.

У повітрі відчувалося приємне чекання, слинні залози починали шипіти, передбачливо підбиралися піґулки й порошки, які за кілька годин допоможуть відбити контратаку вісімнадцяти страв, що зберуться десь нижче грудної клітки.

Ридикуль ступив на сніг і підняв комір. У будівлі Високоенергетичної чароспоруди горіло світло.

— Не знаю, не знаю, — пробурмотів він. — Це ж Вепроніч, а вони все ще працюють. Це ненормально. Коли я був студентом, до цього часу мене б вже двічі знудило...

Насправді Зрозум Впертонз і його група студентів-дослідників таки приготувалися до Вепроночі. Вони прикрасили Гекс гостролистом, а на великий скляний купол, що містив головний мурашник, почепили паперовий капелюшок.

Ридикулю здавалося, що при кожному його візиті інструмент... чи мисляча машина, чи що б то не було, зазнавало певних змін. Часом воно змінювалося за ніч. Час від часу, за словами Впертонза, Гекс сам... само малювало креслення додаткових деталей, яких він... воно потребувало. Від усього цього Ридикуль вкривався сиротами, ще більше яких виникло просто зараз, коли він побачив Скарбія, що сидів перед пристроєм. На якусь мить він цілковито забув про бородавки.

— Що ти тут робиш, старий друже? — сказав він. — Ти маєш бути всередині, підстрибувати вгору й вниз, щоб звільнити побільше місця в шлунку для сьогоднішнього бенкету.

— Ура рожевому, сірому й зеленому, — сказав Скарбій.

— Ем... ми подумали, що Гекс може... знаєте... допомогти, пане, — сказав Зрозум Впертонз, який любив вважати себе символом розсудливості Академії. — З проблемою Скарбія. Ми подумали, що це непоганий подарунок на Вепроніч.

— О боги, у Скарбія немає проблем, — сказав Ридикуль і погладив безпричинно усміхненого чоловіка по голові, промовляючи слова «дурний як пень». — Розум трохи блукає, от і все. Я сказав: «ТРОХИ БЛУКАЄ»! Цього й слід було очікувати, витрачає занадто багато часу, додаючи всякі числа. Не буває на свіжому повітрі. Я сказав: «ЗОВСІМ НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ НЕ БУВАЄШ, СТАРИЙ!»

— Ми подумали, гм, що він захоче з кимось поговорити, — сказав Зрозум.

— Що? Що? Я ж постійно з ним розмовляю! Завжди намагаюся витягнути його зі шкаралупи, — сказав Ридикуль. — Важливо підбадьорювати його, щоб не розгулював із кислою міною.

— Ем... так... однозначно, — дипломатично мовив Зрозум. Він пам’ятав Скарбія як людину, для якої захопливим було з’їсти яйце намолодо. — Тому... гм... ну, спробуємо ще раз? Ви готові, пане Тупкоу?

— Так, дякую, зелений із корицею, якщо не складно.

— Не розумію, як він зможе говорити з машиною, — похмуро пробурмотів Ридикуль. — У неї навіть вух немає!

— Ну, насправді ми зробили їй одне вухо, — сказав Зрозум. — Ем...

Він вказав на великий барабан у лабіринті трубок.

— А це не стара слухова труба Кошеля Бука стирчить он з того боку? — підозріло поцікавився Ридикуль.

— Так, Архіректоре, — прокашлявся Зрозум. — Розумієте, звук — це хвильове явище...

Він зупинився. У його мозку з’явилися певні передчуття. Зрозум знав, що Ридикуль подумає, що він говорить про море. Тоді виникне одна з тих нескінченних суперечок, які завжди траплялися, коли хто-небудь намагався щось пояснити Архіректору. Слова «прибій» і, мабуть, «морозиво» та «пісок» майже точно...

— Усе робиться магією, Архіректоре, — приречено сказав він.

— А. Ну ясно, — трохи розчаровано сказав Ридикуль. — Ніяких складних штучок із пружинами, зубчастими коліщатками й трубочками?

— Саме так, пане, — сказав Зрозум. — Лише магія. Достатньо просунута магія.

— Зрозуміло. І як вона працює?

— Гекс чує все, що ви говорите.

— Цікаво. То немає необхідності пробивати дірки в картоні й натискати на клавіші, як ви, хлопці, постійно робите?

— Зараз все побачите, пане, — пообіцяв Зрозум. — Гаразд, Адріане, ініціалізуйте ГНВ.

— Як це робиться? — не вгавав Ридикуль.

— Це... це значить потягнути головний найбільший важіль, — сказав Зрозум неохоче.

— А. Економить час.

— Маєте рацію, Архіректоре, — зітхнув Зрозум.

Він кивнув одному зі студентів, і той потягнув великий червоний важіль із позначкою «Не тягнути». Десь усередині Гекса закрутилися шестерні. Маленькі заслонки в мурашниках відчинилися, і мільйони мурашок рознеслися мережами скляних труб. Зрозум постукав по величезній дерев’яній клавіатурі.

— Вражає, що ви, хлопці, пам’ятаєте, як це все робити, — зауважив Ридикуль, продовжуючи спостерігати із виразом, в якому Зрозум побачив вражений інтерес.

— О, переважно я покладаюся на інтуїцію, Архіректоре, — сказав Зрозум. — Звичайно, спершу доводиться витратити багато часу на навчання. Тепер, Скарбію, — додав він, — уже пора щось сказати.

— Він каже, — люб’язно прокричав Ридикуль Скарбію на вухо, — СКАЖИ ЩОСЬ, СКАРБІЮ!

— Штопор? Матінка каже, що це делікатне становище, — сказав Скарбій.

Усередині Гекса все закрутилося. У задній частині кімнати почало незграбно обертатися величезне перероблене водяне колесо, вкрите черепами овець.

Гусяче перо, закріплене в мережі пружин і керівних рук, почало писати:

+++ Чому Ти Гадаєш, Що В Делікатному Становищі? +++

На мить Скарбій завагався. Тоді сказав:

— Знаєш, у мене є власна ложка.

+++ Розкажи Мені Про Свою Ложку +++

— Ем... це невелика ложка...

+++ Тебе Турбує Твоя Ложка? +++

Скарбій насупився. Тоді, схоже, прояснів.

— Ойой, а ось прийшов і пан Желе, — сказав він, але не особливо радісно.

+++ Як Довго Ти Пан Желе? +++

Скарбій спалахнув.

— Ти знущаєшся з мене? — запитав він.

— Дивовижно! — скрикнув Ридикуль. — Це збило його з пантелику! Краще, ніж піґулки з жаб’ячим порошком! Як ви це зробили?

— Ем... — пробурмотів Зрозум. — Це сталося само собою.

— Дивовижно, — сказав Ридикуль. Він витрусив попіл з люльки об наклейку «Мурашник Inside», через що Зрозум здригнувся. — То ця штука — ніби якийсь величезний штучний мозок?

— Можна і так висловитися, — обережно мовив Зрозум. — Звичайно, Гекс насправді не думає. Зовсім ні. Це так здається, що він думає.

— А. Точно як Декан, — сказав Ридикуль. — А є можливість засунути подібний мозок в голову Декана?

— Він важить десять тонн, Архіректоре.

— А. Дійсно? Ого. Знадобиться доволі