Слободан Шнайдер - Боснійські драми, Слободан Шнайдер

class="p1">Ми, дві схибнуті, довго вже ходимо землею. Чому б тобі не попробувати того чи іншого, якщо тобі подобається? Якщо ти добре почуваєшся...

Але чому ти не дивишся людині в очі, коли ви чокаєтесь?

Це не так, щоб важливо, але помітно. Помітно, але не важливо. (Стукає по скрині.) Малюєшся? Ти без кінця розчісуєш волосся і добре виглядаєш на свій вік. Як мені взяти у тебе 25 марок? Я тебе майже ніколи не чую. Часом ти розхвилюєшся і починаєш ходити, як монахиня по келії, або як миша. Дряпаєшся. Тоді знову ходиш, ніби якийсь в’язень, якого карають за те, що він придумав. А потім, як же мені не взяти тих грошей? Ми теж мусимо жити. Голуби — великі ненажери. Я, як ти сама бачиш, сама себе забезпечую. Десь я чула, що кажуть: «Хто спить, той хліба не просить». У нас навпаки, ти бачила, їдять і мертві. Як це виглядає в поєднанні з цією дорожнечею — можеш собі уявити. Але я все тут тримаю в оцих своїх руках. Ми тут тримаємо стовпи неба, які постійно перекошуються. У лісі є багато тих, хто полює, а ми тут згорнемося клубочком і не даємо себе вполювати. У лісі багато хто зникає. Тут завжди хтось стогне, щось скрегоче, і ніби постійно хрустять кістки. Чи ти, нарешті, прокинешся? Чай стигне, а це злочин стосовно людей, чаю та звичаїв.

(Обшукує дім. Сідає біля скрині.) Ну добре: ти тут гість. Не будемо ж ми гостей виганяти з ліжка?

Ти не мусиш нічого від мене приховувати. Нехай кожен живе й існує, як йому подобається. Або як він мусить. Але виливати добрий чай... (Перевертає скриню, порпається в ній. Відскакує, енергійніше шукає в кімнаті.) Ах ти ж дурна корово! Як ти можеш мені таке робити, дурепо бісова? (Загортається у дощовик і вибігає.)

Світло падає на Деніз, яка, загорнута у свою шубу й шаль, блукає десь у глибині лісу.

ДЕНІЗ: Все в цьому лісі змовилось проти мого гарячого бажання загубитися в ньому. Ось мох невблаганно показує північ. Дім — це південь, і що тепер? Потік час від часу пропадає, і щойно я подумала, що вже гарненько загубилася, як він знову з’явився — буль-буль-буль, — і заблукати не вийшло.

ІНЕС: Як же я тебе знайду у цій темряві, дурненька, ти поняття не маєш, що тут трапляється.

ДЕНІЗ: Мої ноги — вже одна суцільна рана. Танцюю боса. Як Ісідора Дункан.

ІНЕС: Як ти могла мені таке влаштувати?

ДЕНІЗ: Тепер тільки ще потрібно, щоб ця шаль знайшла своє колесо.

ІНЕС: А ти ж дала мені слово.

ДЕНІЗ: Потрапить, наприклад, у маховик історії, який тут прискорюється. Так моя смерть була б якоюсь копією. У ній не було би слави, але мені начхати, якщо вона моя.

ІНЕС: Людину зв’язують словом, худобу мотузкою. Чи я мала прив’язати тебе до ліжка? Де мені тебе шукати? У цьому лісі губилися й ті, що в ньому виросли.

ДЕНІЗ: Це ватра чи весілля світляків? Чи це її вогняні дракони спустилися на землю? Ні, ніяке це не весілля. І ніякі це не дракони. Це купа нещасних жінок. Усі подряпані, нещасні, брудні, такі, як і я. Багато хто тягне на собі дітей. Цього не може бути. Чи існує цей ліс, чи існую я? Чи я вже втратила розум? Чи втрачаю його саме зараз? Зараз! Гасять поспіхом полум’я. Хтось їх жахливо переслідує. Хто? Що тут відбувається?

ІНЕС: Найгірше, якщо ти зламаєш якусь кістку. Уяви собі, що я мушу тримати тебе в кориті. Прошу тебе, не покалічся. Прошу тебе, живи. (Обмацує землю.) Як мені тебе знайти? З якою лупою? Скільки ж тут комах! Тут кипить життя. Прошу тебе, не помри.

ДЕНІЗ (нюхає головешку): Мені це не сниться. Тут горіло. Ще тепле. Якщо ті жінки бояться вовків, чому вони позбавляють себе допомоги вогню?

Ніде немає живої душі.

Скільки я спала?

На мене поклали оцю хлібину. Я їх про це не просила. Дали мені хліба, але не розбудили, коли йшли. У сховищі було так тихо, що можна було почути, як сама тиша стогне. Можливо, це добре, що вони мене не будили. Я збираюся тут загубитися.

ІНЕС: Птахи тобі весь розум випили. Тут потрібні ромашка й материнка. Тебе треба лікувати від самого початку. Я тебе лікуватиму, як тебе ще ніхто ніколи не лікував.

ДЕНІЗ: Це, без сумніву, якийсь храм. Який Бог тут мешкає? Тут моляться багато людей. Храм недавно горів. Схожий на величезну пудреницю з тюбиком помади, від якої залишилася половина. Одна його половина повалена в кущі.

ІНЕС: Може, ти набредеш на якусь ханаку, де тебе нагодують?

ДЕНІЗ: На обгорілому даху стоїть чоловік і співає. Зараз троє чи четверо чоловіків входять до кола і починають крутитися. Ніби круться довкола якогось невидимого сонця.

ІНЕС (збирає трави, підносить їх до світла): Я зроблю тобі суміш. Ліки що гіркіші, то сильніші. Ти велика мала бешкетниця. Ти мала замазура, яку треба нашльопати по дупці. Чому ти мені таке робиш? Хіба ти не знаєш, що гість для нас — святе? Ми з тобою могли би багато чого досягти. Але ти мусиш навчитися, як треба поводитись. Гість є гість.

ДЕНІЗ: Очі в них якось повернуті всередину, тому здається, що вони, крутячись, позасинали. Де ті жінки, де ті діти?

ІНЕС: Коли ми гинемо — це нічого. Але коли отоді застрілили Фердинанда, спалахнув цілий світ, і біди й нещастя від того моменту не припиняються.

ДЕНІЗ: Тсс! Що роблять ці дві нещасні, які сидять навпочіпки одна навпроти другої, заглядаючи одна одній в обличчя і в потік? Кожна притягнула з собою крило намету, надриваючись, як мурашка, яка узяла на себе заважку ношу. Що в тому брезенті? Каміння, залізо? Щось їстівне? М’ясо. Вони щось шепочуть одна одній. Чи це якийсь обмін?

ІНЕС: Начувайся, мала замазуро.

ДЕНІЗ: Я мушу їх почути. З ними разом ніби весь ліс бурмоче.

ІНЕС: Тут багато коріння...

ДЕНІЗ: А потік, навпаки, ніби замовк, його більш не чути.

ІНЕС: Ти постійно перечіпаєшся через мої спогади.

ДЕНІЗ: Можливо. Мені зараз потрібно лише розвести широко руки й зникнути в тому бурмотінні. Розбурмотітися.

ІНЕС: Я не збираюся з тобою торгуватися.

ДЕНІЗ: Може, зникнути легше, ніж я можу собі уявити?

ІНЕС: Я пробачаю тобі ті 25 марок.

ДЕНІЗ: Чи це якась гра? Вони торкаються одна одної. Зараз одна торкнулася щоки іншої.

ІНЕС: Даю тобі кухню.

ДЕНІЗ: Тепер обидві торкаються руками одна одної.