Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій

Зрештою, й розчиняються.

Звісно, Миколі Лику я того не розповів.

Але й це ще не кінець. За кілька днів після зустрічі із знайомим почув несподіваного дзвінка біля вхідних дверей. Відчинив — і завмер: насупроти стояла особа жіночої статі, точнісінько така, як описана в цьому скрипті під прізвиськом Комп’ютерна Діва і яка насправді звалася Жанною Смикальською; хоча ніколи досі її у вічі не бачив, але впізнав безпомильно. Тримала в руці з тоненькими півпрозорими пальчиками червоні, аж очі виїдали, троянди, а на сірому личку цвіла витренувана всмішка.

— Це ви Валентин Малецький? — мекнула істота.

— Так, — зчудовано протяг я.

— Мені вашу адресу дав професор Микола Лико, — безапеляційно мовила, ллючи на мене потоки лагідного світла. — Так, це я писала рецензію на ваші спогади, і мені хочеться з вами переговорити. Дуже хочеться… Звісно, коли ви не проти.

— На жаль, проти, — нечемно відповів я і причинив перед носом нежданої гості двері, хоч вона вже рушила, щоб увійти.

Мною затрусило. І це тому, що саме такою уявляв… мойру Атропос. Зрештою, й пасок, який оперізував її осиний стан, складався з металевих колечок; два спереду були більші, вельми схожі на очка ножиць, а долі звисала металева стяжка замість лез.

Гадаєте, вони знову зустрілися з Миколою? Аж ніяк, я це перевірив. Щойно переконався, що нежданої гості за дверима вже нема, відразу зателефонував приятелеві і, нічого не приховуючи, оповів про візита. По той бік телефонного дроту запала пауза, відтак Микола Лико звідомив хрипким голосом, якого я в нього ніколи не чув:

— Нікому твоєї адреси я не давав… Будь обережний!

— А то що? — нібито легковажно спитав я.

— Коли прийшла раз, може прийти вдруге, — багатозначно прорік мій приятель і поклав рурку.

Я ж завмер біля вікна, дивлячись на те, що звідси проглядалося, і якийсь час слухав телефонні гудки в непокладеній рурці. Надворі починався дощ. А я відчував досі не пізнану печаль, кінця якій, мені здавалося, не буде.

Фрагмент п’ятий

Коза з фотоапаратом

1

Дивно пишеться в мене цей роман: двічі його ніби завершував, а довелося закінчити втретє, бо життя раз у раз робить свої корективи і я не можу на те не зважати.

Отже, як пам’ятає читач, Комп’ютерна Діва, котра мала справжнє наймення Жанна Смикальська, після пригод із моїм найближчим приятелем Миколою Ликом, професором історії, а ще сумнівним нащадком однієї із загадкових князівських родин, що мала химерно нещасливого спадка, відійшла туди, звідки прийшла, а сам Микола нібито капітально про неї забув, відтак невідь-чому ця істота спробувала ввірватись і в мій скромний та самітницький світ, і я учинив у тому випадку хтозна чи мужньо, але принаймні рішуче і, кажучи образно, свого барлога від зазіхань хижої істоти таки захистив, а мої дії цілком схвалив мій приятель, професор історії. Отож я й гадав, що відтоді ми забули й думати про Ж. Смикальську. Микола опустився до того примітиву, що його звуть пенсійним відпочинком, а я, задихаючись од сопуху авт, які затарасували колись просторі, налиті густим повітрям київські вулиці, більше жив у своєму літняку, аніж у київській квартирі, бавлячись там, як колись Г. Сковорода, двома речами: ловив у своєму садку Птаха, якого й не збирався піймати, і шукав Початка, тобто розплутував шнурка, зав’язаного на тисячу вузлів, притому розплутати його навряд чи зміг би. В перекладі простою мовою: займаюся химерними іграми зі словом, псуючи папір, і мою писанину вже неохоче беруть до друку журнали, а для книжкових видань стали цілком негодящі, адже літературна мода цілком змінилася і мої твори критиками того типу, до якого належить Ж. Смикальська, не тільки осуджуються, а й обкидаються зневажливими епітетами, навіть ідеться про моє цілковите письменницьке звиродніння, і то тому, що не вживаю епатажних форм, тобто не намагаюся приподобатися читачеві, який хоче бачити в художніх творах забаву для власної нікчемності, а не місця мислительних заглиблень, бо до мислительних занурень теперішня публіка облінивіла. Отож і я почав уподібнюватися до тих пенсіонерів, які, викинуті з житейської варвітні, холодної пори року з ранку до вечора дивляться найнудніше, на мою думку, що є в цьому світі, — телевізора, а коли тепло, рушають до своїх крихітних діляночок за містом і длубаються в землі з немалим, треба признатися, захопленням, а ті, хто шукає розважки в рибальстві, пропадають біля річок та озер, хоч у них майже цілком вивелася риба, а живуть хіба що якісь загадкові мутанти. Отож вони вирощують овочі та фрукти, майже не збираючи врожаю, і ловлять рибу, якої фактично не ловлять, а це хіба не є ловитва Птаха в саду, якого не можна піймати, бо коли б той Птах був зловлений, то навіки б з того саду пропав. Усе це усвідомлюю, але великих гризот не відчуваю, бо, може, й справді мають рацію критики типу Ж. Смикальської: в мистецтві треба бачити забавку, а не серйозний чин, але коли думаю про це, в мені підіймається якась хвиля, що її можна назвати протестом. Тож поринаю у світ книжок, що їх написали люди інших, можливо, не таких перекособачених епох, як теперішня, а коли натрапляю на щось справжнє, не імітоване, струшуюсь усім єством і набираюся високої іскристої енергії, яка й мене штовхає до певного чину. І той чин стає власною грою в Слово, в якій намагаюся збагнути його метафізичну сокровенність.

2

Але це, що написав, лише преамбула до історії, яку хочу тут розповісти, бо мойри ще не закінчили своїх витівок із моїм приятелем, професором історії, а заразом і зі мною, тісно з ним пов’язаному через нашу довголітню дружбу. Річ у тім, що Микола Лико почав розпадатися навіч, уподібнюючись до старої машини, яка, їдучи, губить то одну, то іншу частинку. Власник авта заміняє загублені деталі на запасні — простіше кажучи, мого приятеля почали змучувати хвороби: в нього знайшли, крім серцевої недостатності, виразку шлунка й видалили більшу його частину; відтак Микола повідомив мені, що в нього зафіксували катаракту в поєднанні з глаукомою і йому мають зробити ще одну операцію; потім з’явилася грижа й так далі. Я зрідка навідував приятеля, частіше перемовлявся телефоново, і розмови наші перетворилися на цілковиті скарги колишнього професора, якому я залишився потрібний як відро для зливу його помий, і часом почав відчувати недостойне роздратування ба й небажання до таких розмов, і це тому, напевне, що мався ще на силі і нічого в мені не розпадалося.

Таж ні, розпадався і я, бо вряди-годи напливали темні накоти нуди. Тож тікав із світу авт, затарасованих вулиць, сопуху, але, втікши, не вельми розкошував на самоті, а відчував, як вона починає мене з’їдати, хоч давніше був переконаний, що саме в самотності можна віднайти рівновагу духу, відійшовши від марнотної варвітні цього світу з його дрібними й нікчемними справами та інтересами, а ще й пристрастями. Отож перебував ніби в підвішеному стані, і в мене не зникало почуття, що чогось надчікую. Можливо, якогось удару ґонґу чи дзвінка, як коли відвідуєш театр.

Це буває так: цілий день прокрутившись у буденній метушні, обвішаний тисячами дрібниць, з якими прагнеш дати собі раду, біжиш, зрештою, до театру, де збирається спокійна й поважна, навіть урочиста публіка — всі ті, котрі вирвалися з полону житейських дрібниць і зійшлися задля Дійства, яке має зосередитись у кількох годинах.

— Дійства, Дійства! — подумки кричу в собі я, коли мене кидає в утлому човнику в морі марноти. — Лише Дійство може мене врятувати!

І воно починається. Тобто покидаєш шумливе, переповнене автами місто й урочисто вступаєш до театру. На тобі найліпший костюм, охайно вив’язана краватка, лискучі черевики грають чорними вигравами, волосся зачесане, щетина на лиці ретельно виголена. Маєш квитка із зазначеним рядом та місцем, відтак ідеш килимовою доріжкою, зручно всідаєшся, і хоч насправді в твоєму житті не відбувається нічого, душа радісно просвічується. Ось зараз, зараз ударить ґонґ чи задзвенить дзвінок — раз, другий і третій. І розсунеться завіса, і перед тобою воно починає з’являтися — Дійство, від якого чекаєш спасіння.

І ґонґ ударив. Пізно ввечері пролунав телефонний дзвінок (отже, був і ґонґ, і дзвінок) і я почув якийсь незвичайний голос свого приятеля Миколи Лика, який сповістив мене, що його забрано до лікарні швидкою допомогою і що діла в нього кепські. Лікарня розташована в Медмістечку, отож коли б я зміг його завтра навідати, був би вдячний, бо є розмова.

Я схвилювався: щось у цьому вчулося особливе: в голосі і в наглому бажанні побачитися, адже десь із півроку ми дуже мало спілкувалися. Зирнув на годинника: пів на дванадцяту.

Цієї ночі спав погано, тобто всякчас прокидався, а в проміжках щось верзлося — більшість із того так і потонуло в чорних косах свідомості, а одне залишилося, останнє, що примарилося передрання. Побачив довгого лікарняного коридора, яким снували білі постаті сестер та лікарів, і між них тільки один був чорний, у костюмі, темній сорочці та червоній краватці й у лискучих туфлях, тобто одежа десь така, в яку я одягаю відвідувачів мого уявного театру. Темна постать рухалась у мій бік, ритмічно похитуючись, і хоч обличчя її було розмите чи покрите машкарою, також розмитою, безпохибно пізнав у ньому свого приятеля, який невідхильно йшов до мене, але нібито зовсім до мене й не наближався, тобто залишався на місці, а по-справжньому рухалися лише білі халати: одні бігли в один бік, інші в другий, а біля переділки, за якою сиділа чергова сестра, згрудилася маленька юрба, щось жваво обговорюючи. Я спробував сам наблизитися до приятеля, який уже робив рукою якісь знаки, але й тепер відстань між нами не зменшилася.

Прокинувся з почуттям тривоги. Перебував натоді не в Києві, а в літньому будиночку за тридцять кілометрів од міста, отож вирішив не гайнувати часу, хіба похапцем поснідав. І подався на автобусну зупинку — тривога не зникала. Автобус довго не приходив, і я нервово міряв стежку, що тяглася вздовж асфальту. Шосівкою туди й сюди цілковитим потоком котилися авта. Спробував зупинити маршрутне таксі, яких тут досить, але жодне не стало — з вікна бачив, що таксівки вщерть забиті обличчями. І тут уздрів двох псів по той бік дороги: більшого й меншого, очевидно, хотіли перебігти асфальтівку й надчікували, поки звільниться шлях.