Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій

Але був густо затарасований, і хоча пси кілька разів поривалися, щоб перебігти, але поверталися, — машини попереджувально сигналили. І ось малий просвіт з’явився, більший пес кинувся через дорогу. Встиг, однак, пробігти її лише половину, коли ж вирвався джип, що мчав на шаленій швидкості. Удар! Пес підкинувсь угору й упав на асфальт. Але забитий не був, а почав скажено гавкотіти. Так само скажено гавкав по той бік дороги менший пес, який встиг повернутися з шосівки. Від недалекого будинку вирвалося ще два пси і так само загавкотіли, зупинившись край шляху. Авта ж продовжували мчати зобабіч, правда, звертали, щоб об’їхати пораненого. Пес лежав на животі й продовжував несамовито гавкотіти, так само не вгавали й ці, біля дороги, та інші, від ближніх будинків. Зрештою, поранений замовк і звалився на бік, відкинувши лапи. Але не здох, бо вряди-годи робив спроби звестися й знову лягти на живота, — йому це не вдавалося. Інші продовжували несамовито лящати, а я стояв, задубівши, безсилий відвести очі від збитого, який уже не намагався звестися, а лише конвульсійно підводив лапу. Зрештою, завив — і так само завили всі інші: ці біля дороги й ті біля будинків. Але й те довго не тривало: пес замовк, інші ж перемінили виття на гавкотіння. Потоки ж машин текли так само, кожна біля пса робила зигзага. І тут з’явивсь автобус, не той, яким я мав їхати, а порожній, без познак маршруту. Мчав просто на пса, але проїхав, не зачепивши того колесами. Пес знову зробив спробу звестися, але ще раз безсило звалився; бік його, однак, здіймався й опадав. Собаки біля дороги замовкли, а той, що через дорогу, щосили помчав геть. Зрештою, забралися й ці, що сюди прибігли. Пес знову звів лапу, і та безсило опала. Ревли авта, але мені здавалося, що довкола стоїть мертва тиша. Дивне було враження: мертва тиша й рев моторів.

Знову почав голосувати маршруткам, але ті не зупинилися. І я відчайно закляв, щоб той мій автобус нарешті з’явився. Він і з’явився й зупинився на мого знака, затуливши конаючого пса.

Звалився на сидіння, відчуваючи в тілі трем. Зрештою, сяк-так оговтався й тільки тепер уздрів, що супроти мене сидить якась істота, чию стать важко вгадати. Голова обкручена дротиками, а вуха забиті мікрослухавками. І раптом збагнув: ця істота має точнісінько ту машкару замість лиця, що її мав мій приятель уві сні. Машкара ритмічно похитувалася, а очі були заплющені. І мені раптом захотілося завити, як вив той збитий машиною собака, а може, це до мене дійшла музика, яку упійно слухала машкара, що вихитувалася переді мною. Очевидно, цей мій порив, щоб завити, сплутався з ритмами музики, якими впивалась істота, бо вона раптом розплющилася. І я чітко визначив, що це жіночі очі, великі й прегарні. І вони здивовано й трохи вражено спинилися на мені, відтак по-дурному здалося: так само і я дивився на збитого автом пса. Отож зібрався на силі, скільки був спроможний, і спробував заспокоїтися. Відвернувся від істоти й задивився на миготливі дерева, які вигинались і прокручувалися перед зором. І це теж було в певному ритмі — тобто не музика, а ритм.

Пізніше, приїхавши до лікарні, я довідався: приблизно тоді, коли був збитий машиною собака, помирав мій єдиний довголітній приятель, професор історії Микола Лико. І по-ідіотському здалося, що він помер не тоді, коли я сів до автобусу, а коли розплющилася істота з обплутаною дротиками головою, здивовано й трохи вражено на мене подивившись. І хай тричі назвуть мене повередженим, але коли таке подумав, мигнуло в голові й інше: істота з дротиками довкруг голови і з машкарою замість обличчя була не хто, як мойра, притому та, котру звуть Атропос.

3

Отакого спектакля, чи Дійства, почав дивитися, ввійшовши до уявного театру, після того, як розсунулася завіса й на сцену вибігли постаті в білих халатах. Одна з них передала мені від приятеля записку, яку перед тим, як лягти на операційного стола, мій приятель устиг написати, навіть заадресувавши. Медична сестра й віддала записку, пересвідчившись, що моє прізвище відповідає тому, яким цидулка була заадресована. Там стояло:

"Друже, потурбуйся про все, що треба, бо ти єдиний мій спадкоємець. Здається, цієї катавасії я вже не переживу. Микола".

І він справді цієї катавасії не пережив. Що це все значило? Я не раз ту записку перечитав. Те, що бажав, щоб я заопікувався похороном, адже на ту пору родичів не мав, зрозуміло; я до того й удався. Тобто до всіх клопотів, які падають на живих, коли вмирає близька людина. Але стояло там більше: яка це "катавасія", ясно, але будова речення визначала й іншу, що відбулася раніше, отже, йшлося про його історію з Комп’ютерною Дівою. Не зовсім збагнув, чому назвав мене своїм спадкоємцем. У майновому плані ним бути не міг, бо не був родичем, але й родичів для цього катма. Однак медична сестра передала мені, крім записки, ще й ключі від його квартири, вкладені в маленьку торбинку. Чи значило це, що хотів, аби його ховали не з лікарні, а з квартири? Інакше цього не розумів, тому й вирішив: маю вчинити саме так. А попрощатися з ним могли б прийти колеги.

Відтак і почав бігати всілякими інстанціями, оформлюючи похорон і організовуючи всілякі доставки, а коли мали привезти Миколу Лика до нього додому, подався туди, адже ключі залишались у мене. Коли ж відімкнув двері, в обличчя вдарило застояне повітря: дивна суміш пахів книжок, чогось медичного, запахів побутових у їхньому затхлому варіянті й навіть чогось жіночого, хоч останнє я поклав на свою збудженість при всіх оцих оборудках. Постіль лишилася розкидана, на столику, де ми не раз пили і їли, провадячи довжелезні розмови, — неприбраний і немитий посуд і почата пляшка вина, біля якої стояла чарка, яку Микола завжди ставив для мене. Виходило, ніби знав, що притягнуся після біганини до його помешкання розбитий, утомлений і, як то кажуть, без ніг. Так воно, врешті, й було, отож щоб покріпитись, налив чарку, знайшов черствого хліба й пожовтіле сало — для князівського нащадка запас харчів завбогий — і пожадно ковтнув те, що налив, а трохи заївши, відчув, що того замало, тим-то друга порція помандрувала в мої кишки. Це трохи підбадьорило, отож повідчиняв вікна. Тим часом дістав і назву для мішанини застояних пахів — запах смерті. Навіть промовив уголос ці страшні два слова. Але длятися не було коли, і я почав прибирати передусім зі столу, бо саме на ньому мали би поставити труну з покійником. Аж ось уздрів конверта, а на ньому побачив знову-таки власне ім’я та прізвище. Це заінтригувало. Взяв конверта до рук: був заклеєний, а з тильного боку стояло: "Розкрити по моїй смерті". Отже, Микола залишив мені якесь послання. Хтозна-чому руки мої тремтіли, коли розпечатував епістолію. Вийняв складеного вдвоє аркуша й розгорнув. Брови мої стали сторч: це була посвідчена нотаріусом дарча на моє ім’я, з якої випливало, що мій приятель не помилився в останній записці, назвавши мене спадкоємцем, бо ним від хвилини, коли прочитав дарчу, ніби ставав насправді. Дивовижні речі!

Щоб заспокоїтися, вийшов на балкончика й запалив сигарету — руки й досі тремтіли. А назвав ці речі дивовижними тому, що, як описував, перед цим життя моє спинилося й ніби в бездонний колодязь почав падати; правда, не як важке тіло, а як пір’їнка, дедалі глибше поринаючи в чорному жерлі, поступово ніби перетворюючись у кулю, яка й вибухла описуваними подіями.

Отож тут, на балконі, власне, на куцому балкончику, пускаючи голубий дим у синє небо, я й спробував зосередитися. Відтак уздрів дивовижний захід, що палав малиновим вогнем, поєднаним із яскравою блакиттю, притому хмарки, що стояли на окоємі, здавалися рожевими човнами, що навіть білі вітрила мали, правда, цілком розтерзані. І я подумав, що це така в мене душа зараз розшматована. І стало раптом чогось жаль, бо мить зупинилася і я завмер, застиглий у ній. Бо такі ми в цьому світі: зупинені, прагнем руху, а коли рух закрутить і замотає, як пір’я, то починаємо прагнути спокою.

Звідси проглядалася маленька вуличка чи завулок, кудою ніколи не ходив. Побачив у тій проймі самотню цибату постать, яка не так ішла, як коливалася, — щось у ній видалося знайоме, а може, відчуття знайомості виникло від того, що голова тієї істоти була ніби обплутана дротиками. І я мимовільно згадав істоту, яка сиділа супроти в автобусі. І хоча відтоді дотепер минуло небагато часу, всього день, здалося, що трагедія із псом і поїздка по тому відбувалася хтозна-коли. А може, вони ніколи, ті події, по-справжньому й не відбувалися, а все це лише гра, а насправді сиджу в чорному костюмі та в білій сорочці в театрі, до якого й навідався тільки тому, що злякався: час мій зупинився. Але зупинився не мій час, а мого єдиного, щирого приятеля, отож отямився: ще треба було чимало попорядкувати, щоби привести до ладу оцю донедавна Миколину, а тепер ніби й мою кімнату, адже труну з тілом мали привезти ось-ось, хоча вже й вечір.

І тут пролунав телефонний дзвінок і в трубці загучав негнучкий, офіційний голос, який виказав мені, бо труну вже привозили, але нікого не застали, отож зараз її й привезуть. Дав на те згоду й кинувсь уже хаотично прибирати в хаті.

Художній твір має ту особливість, що події в ньому подаються сконденсовано, хоч у реальному житті вони можуть відбуватись у розкиданому й протяглому часі. Тож коли трапляються дні, коли події згущено, як у художньому творі, нелегко буває витримати. Веду до того, що сьогоднішній день випав саме такий. І хоча не сподівався більше сюрпризів, не минулося й без них — і ще до того, як привезли покійника.

Не встиг покласти рурки, як зарипіли двері, які я начебто й зачиняв, і в прочілі до кімнати постала цибата, вдягнена в чорне постать, саме ота, яку побачив на порожній вулиці. Але голова її не була обплутана дротиками, а стриміла на довгій шиї з коротким волоссям, чомусь заколотим шпильками. Її тонкі, безбарвні губки були тісно стулені, а розводнені очі чи заплакані, чи надмірно серйозні; обличчя залишалося сіре, як в усіх комп’ютерних дів, бо це вона й була. Я стояв приголомшений, бо найменше сподівався саме на неї та й узагалі нікого не чекав. І тут у моїй голові, ніби на рухомій стрічці, як по ескалатору, пропливли слова: "Здається, цієї катавасії я вже не переживу", — тобто тільки тепер зрозумів їхній зміст чи, може, вважав, що збагнув.

Уже казав: останнім часом ми з Миколою Ликом зустрічалися рідко, може, навіть рідше, як будь-коли за нашої дружби, але таке траплялося, тобто ненадовго ніби відходили один від одного, власне, ніби потрапляли в штиль, коли вода дружніх стосунків сама від себе зупиняється.