Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій

Я сказав навіть, щó треба виправити; зрештою, все було написано на окремому листку, а вона передала побажання редактора, також записані на окремому листку; тобто на виробничі теми ми могли б і не говорити, але мав прийти до тями, адже не до кінця вживсь у Миколин образ.

— А ви сьогодні трохи інакший, — сповістила Коза.

У мені пролунав попереджувальний сигнал од того мацюка, що глибоко заховавсь у моїй одежі: виходило, що моє перетворення не було цілковите і вона чи жіночим, чи козиним нюхом це вихопила.

— Який же інакший?

— Ну, трошки рішучіший, — мило всміхнулася.

Зрештою, мала рацію, я невинність утратив юнаком, а потому поповнював ту втрату (і не раз), а Микола, що спершу кинувсь у цей вир, але на наївному рівні, зрештою, залишався на все життя непорочний.

— Вибачте, — ніяково сказав я. — Буду стриманіший.

Тоді вона радісно заплескала в долоні і сповістила, що тепер уже Миколу пізнає, а загалом їй не страшно.

— Якщо не страшно, то повторимо? — сказав улесливо не так Микола, як захований у ньому я, тобто той, котрий невинність давно вже і безповоротно втратив.

— Так, — просто сказала вона.

І я присів ближче до неї…

Не моя мета описувати еротичні сцени, навіть із інформаційною метою для мойр. Зрештою, переконаний, що мойр спеціяльно не цікавлять такі сцени, адже вони — Діви, а що Комп’ютерна Дівою не була, теж очевидно, адже якийсь час, здається, немалий, була одружена, а може, й досі нею є, а ще й з таким чоловіком, котрий має виказисте прізвище Прутнюк і в якого вистачало стільки сили, що обходжував не одну, а кількох жінок, — скільки саме, залишається незвісним, бо відповідної інформації Микола не дістав. Отже, Ж. Смикальську правдивіше можна було б звати Комп’ютерною Жоною, але річ у тому, що біля цього сучасного диявола, тобто комп’ютера, і жінки виглядають дівчатами — худорбаві чи кощаві. Для цього існує образне порівняння — "дошка", хоч "дошкою" Ж. Смикальська не була з огляду на особливість свого задка.

Отож я, через перенасиченість сучасної літератури еротичними сценами, відмовляюся від протокольного опису, навіть підпавши під гнів мойр, чиє завдання тимчасово виконую. Досить сказати, що Микола до цього дійшов, і я це перевірив через оте перевтілення, а що він задихався навіть цілуючи найменші, які можуть бути в жінок, персики, то що мало б статися з ним при збудженні далеко більшому, адже був непорочний. Це з ним і сталося, тобто її лоно перетворилось у широко розхилені двері, які повели його в червону мряку, а пройшовши цього задимленого простора, він потрапив у довгий, широкий і високий тунель, ущерть залитий яскравим світлом. І в тому тунелі виявилося безліч людей, одягнених в еластичну одежу із побіленими, як у мімів, обличчями, і та одежа не відтинала їхньої крайньої плоті, передусім чоловічої, а всі подобали таки на безплотних: одні йшли йому назустріч, а інші в той-таки бік, що й він. І над головами цих чудних людей літали, також туди й сюди, кажани, шалено мотаючи величезними крильми й неприємно попискуючи. Очі в цих людей були широко розверсті, але без жодного світла, ніби намальовані. Власне, Микола був управлений у потік юрби, яка й несла його без можливості ухилитися.

Але сталося щось несподіване: в юрбу ввірвалася цілком оголена і не подібна до цих людей Комп’ютерна Діва. Активно розштовхувала тих, хто йшов, і таки дорвалася до Миколи, схопивши його за руку. Тоді всі істоти раптово, ніби на команду, зупинилися й завмерли, як манекени у вітринах магазинів.

— Чому зупинилися? — невдоволено запитав Микола, але принаймні руки не вирвав.

— Мусиш повернутися! — мовила зовсім не козиним, а рішучим голосом Комп’ютерна Діва.

— Але я не хочу повертатися, — сказав Микола.

— Цього я хочу! — командорським голосом сказала Діва. — Не пущу!

— Але все ж пусте! — повторив її улюблену фразу. — Не страшно!

— Зате не пусте мені. Та й страшно! — крикнула Комп’ютерна Діва. — І коли хоч трошки мене любиш, далі не підеш.

— Але я уже пішов.

— Ні! — сказала Діва. — Це тобі здається. Ще не пішов! Ходи за мною!

І вольовим рухом потягла його за руку повз тих дивних людей, що й досі непорушно застигли, схожі більше на сталактити в соляних печерах, ніж на живих істот. Він спробував висмикнути руку, але кволо, а ті тоненькі пальчики, які зараз зовсім не просвічувалися кісточками, а були ніби вдягнені в залізну рукавичку, тримали його цупко й невідривно. І він мовчки впокорився, хоча ходи не прискорив, а ще й опирався ледь-ледь.

— Швидше, швидше! — підганяла його Комп’ютерна Діва. — Інакше не посилю.

— Не посилиш що? — байдужно спитав він.

— Не посилю вивести тебе звідси, дурню! Господи! І де ти взявся на мою голову?

— Сама до мене прийшла, — негнучким голосом проказав Микола. — І ніде я не взявся.

Тоді з її очей посипалися сльози. Закусила безкровну губку і щосили тягла його, ніби козою був він, а не вона. Ішов за нею прямий, випростаний і з нерушним білим лицем міма.

Але щось у ньому зворухнулося. Може, засвітилася іскра, а може, якийсь невмерлий живчик, котрийсь із тих уже теж подохлих черв’ячків, що відчував їх раніше, з її приходом до нього так і не здох. І саме той живчик-черв’ячок у ньому і зворухнувся і відчайним порухом прокусив йому вену, в якій уже загусала кров. І кров потекла, повільна, густа від цукру, що витворювавсь у ній, але тепла. Текла і заливала не тільки його тіло, а й довколишній простір.

— Швидше, швидше! — кричала з відчаєм Комп’ютерна Діва. — Інакше я тебе прокляну!

Відтак утягла його в червоне мряковиння, яке він запримітив перед входженням до тунелю, і те мряковиння огорнуло його м’яким і ледь-ледь відчутним теплом. Але сили в нього було надто мало, хіба на те, щоб побачити відчинені двері.

9

Переходячи на просту, інформаційну мову, хочу сказати таке. Комп’ютерна Діва, чи ж Ж. Смикальська, чи Коза, повелась у цій ситуації винятково рішуче. Викликала швидку допомогу, і та вчасно довезла Миколу до лікарні. Комп’ютерна Діва поїхала разом із ним і всю дорогу тримала його за руку своїми пальчиками, ніби боялася: якщо перерветься той зв’язок, йому вже нічого не допоможе. А як його від неї забрали, то вона, зціпившись у грудочку, просиділа в лікарняному коридорі до ранку. Коли ж її спитали, хто вона хворому, коротко й чітко відповіла:

— Дочка!

І їй дали спокій. Отак у коридорі дочекалася лікаря, який сказав, що стан у хворого важкий, але є надія, що стане на ноги. Тоді вона звелася, подякувала лікареві й пішла. Більше він її там не бачив.

Коли ж до нього змогли пустити відвідувача, то ним був я. Микола зустрів мене блідою всмішкою, але про Комп’ютерну Діву не розпитував. Нічого й не оповів, тільки сказав таку сакраментальну фразу:

— Знаєш, я так і не довідався, як звуть її матір.

Зрештою, до нього з розпитами не приставав, бо знав: він мав підозру, що її матір звалася Натка, тобто була тією, букета якої і яку саму він розтоптав ще юнаком.

Я міг би збрехати й на втіху сентиментальним читачам написати, що так воно й було, але мій принцип як письменника — правда. Отож скажу, що того він (ані я через нього) так і не довідався. Може, то й справді була Натка, а може, й ні — знаю лишень, що ця нитка, хай і обірвана Атропос, таки існувала.

Те, що Комп’ютерна Діва назвала себе Миколиною дочкою, не має заводити читача; я чітко і ясно сповістив: із жодною жінкою, а тим більше Наткою, він статевих стосунків не мав, а залишився до того фатального моменту, коли ввійшов у Комп’ютерну Діву, непорочний. Це правда, якої не порушить ніхто. А дочкою Ж. Смикальська назвалася з простої причини: щоб її, як особу до хворого сторонню, з лікарні не прогнали — оце і все.

Насамкінець скажу, що Микола вичухався, але сильно подався. Став маломовний і в наших розмовах ніколи не згадував Комп’ютерної Діви. Загалом він ніби отупів чи збайдужів; покинув викладання в університеті й свої історичні досліди. Інколи його можна було побачити в парку Шевченка, де в оточенні таких же "колишніх людей", тобто пенсіонерів (а пенсіонером уже зміг стати), забивав у доміно, але в шахи не грав. Комп’ютерної Діви він не розшукував і де вона поділася не відав. Правда, йому треба було з’явитись у видавництві, коли вийшла його книга (недороблене за нього доробив я, а загалом дещо так і залишилося недоопрацьоване); узяв авторські примірники й один подарував мені, написавши: "Тому, хто зі мною до кінця", — я був тим зворушений. А ще він не стримався й запитав у видавництві про Комп’ютерну Діву, сказавши, що хотів би подарувати книгу і їй, адже вона приносила йому набір. Йому сповістили, що у видавництві вона вже не працює. Адреси й номера телефону він не запитував, а поцікавився, яке її ім’я та прізвище, бо, приходячи до нього, не називалася.

— Жанна Смикальська, — відповіли йому.

Здається, був уражений, бо в розмовах зі мною порушив настанову не згадувати про Комп’ютерну Діву, але оповів про свої відвідини видавництва й про цього свого запита. А загалом уже ні на що не вражався і нічим більше не цікавився. Кров у ньому текла густа, повільна, зацукрована, тож і життя його тривало, як то кажуть, "на голці".

Що ж до тривких троянд, то вони зів’яли, не маючи належного догляду. Все, що росте й цвіте, в’яне — такий природний закон.

* * *

У мене, однак, з’явилася можливість закінчити цю історію не так смутно, але хай читач не думає, що наслідую моду американського кіно конче творити щасливий кінець, — цим безжально вбивають катарсисне сприйняття драми, тим-то й засіб антихудожній.

Просто сталася випадковість, що зустрів одного знайомого, котрий досить добре знав Велимира Прутнюка. Поговорили про те-се, і розмова зачепилася на цю особу. Відтак і розповів мені, що Веле-паша продовжує вигулювати своїх жінок.

Спереду йде він сам не так з урочистою, як із поважною міною. Побіч із виразом трохи гордим, а трохи й байдужим гінко ступає його наймолодша жінка; за ними — підмолодша й до найстаршої, яка простує важко, з посапуванням. А важко — тому (це вже моє припущення), що, маючи грошове підживлення від В. Прутнюка, розпаслася й почала ігнорувати тверді харчові настанови свого принципала. Особливо цікаво, сказав мій знайомий, дивитися на них у сутінках. Вони тоді подобають на тіней, тим-то й губляться поміж тіней інших, ніби розчиняються в них.