Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Артем учив Тереня грамоти. І хлопець, буваючи часом у прифронтовому містечку, дуже старанно перечитував численні вивіски на крамницях і ларках. Охоче блукав міськими вулицями, не раз спинявся біля воріт, щоб прочитати на дерев'яній або залізній табличці прізвище домовласника.

Листки з книжок, обривки газет, папірці від конфет,— все це старанно збирав, перечитував від слова до слова, складаючи потім до дерев'яної скриньки, яку беріг, мов зіницю ока.

— "Бе-жа-ла ко-за че-рез ле-со-чек, со-рва-ла кле-но-вый лис-то-чек",— вичитував він з букваря, не помічаючи біля себе Черкашина.

— Як справи, Тереню?

Юнак одірвався від книжки і, весь сяючий, пообіцяв своєму вчителеві:

— А я за сьогоднішній вечір ось аж сюди прочитаю.— І нігтем провів лінію. Артем тут же зауважив:

— Книгу потрібно берегти. Бачиш, мітка від твого нігтя залишилася. І пальці не можна слинити, коли перегортаєш сторінки. По-перше, сторінки брудняться, по-друге, негігієнічно.— Зрозумівши, що Тереню це слово незнайоме, він пояснив його значення й продовжував: — Ріжки теж не загинай, а краще візьми закладочку з папірця... Дивлюсь я на тебе, Тереню, дуже ти змарнів. Важке для тебе життя солдатське. Додому б тебе відправити.

— А хіба мене відпустять? Я доброволець. Я в окопах разом з усіма ось уже третю зиму. Не відпустять мене. А хотілося б діда провідати, як він там.

— Я поговорю з Ізаровою, може, вона тебе з собою візьме,— сказав Яків Македон, сідаючи біля грубки.

У землянку вбіг солдат. Озирнувши всіх бистрим поглядом, попередив:

— Усиков... зараз увійде! — І одразу Яків Македон, розтягнувши гармонь, хвацько заспівав:

Раз послал да меня барии Чай китайский заварить, А я отроду не знаю, Как китайский чай варить. А я отроду не знаю...

Якова оточили солдати. Один з них завзято пританцьовував. Увійшов прапорщик Усиков. Усі підвелися, вітаючи офіцера. Його швидкі очі так і бігали по солдатських обличчях, когось розшукуючи. Але солдата з веснянкуватим обличчям, якого він хотів бачити, в землянці не було. Поїхав до криниці по воду.

— Коли повернеться, нехай одразу ж, так би мовити, підійде до прапорщика Безсалого. Негайно! — наказав Усиков і попрямував до дверей, але його зупинив Яків Македон.

— Ваше благородіє, сьогодні різдво Христове, дозвольте в такий день трошки повеселитись. Солдати просять що-небудь заграти їм на гармонії, просять пісню заспівати. Можна?

— Можна. Гуляйте. Все одно через два дні знімаємося звідси, знову підемо в окопи, так би мовити. Тільки дивіться мені, щоб п'янки не було.— І він вийшов.

У землянці стало тихо. Першим цю тишу порушив Яків. Позираючи на Артема, він сказав:

— Ну, що ж гаяти час. Ти, Артеме, починай.

Терень закрив свій буквар, поклав його до скриньки і став на своє постійне місце біля вікна, як дозорний. Солдати підклали кілька сухих полін, і чавунна грубка почала червоніти знизу.

— Розкіш яка,— говорив Савелій, простягаючи великі руки до тепла.— Іди сюди, Кузьмо, сідай погрійся.

Кузьма підійшов, сів поруч, дивився на вогонь байдужим поглядом, мовчав, заглиблений у свої важкі, невеселі думи.

Солдати тісним кільцем розмістилися біля грубки. Артем скинув шинель, вивернув рукав і, позирнувши на двері, вийняв з потайної кишені прокламації.

— Ви не турбуйтеся, Артеме. Я все побачу... Я до цього звичний... навіть в секретах стояв,— І Терень, задоволений дорученою йому справою, посміхнувся. Ніколи й ні в чому не підведе він свого вчителя.

Хтось відчинив дверцята грубки, і відсвіт вогню впав на білий друкований аркуш.

— Читай!

Стало тихо. Всі з нетерпінням дивилися на Артема.

— "К разоряемым и умерщвляемым народам,— читав він, не поспішаючи, щоб кожне слово було зрозуміле солдатам.— Два года мировой войны, два года опустошений, два года кровавых жертв и бешенства реакции. Кто несет за это отвествен-ность? Кто скрывается за теми, которые бросили пылающий факел в бочку с порохом? Кто давно уже хотел войны и подготовлял ее? Это господствующие классы".

— Зажди хвилинку,— сказав Савелій, підкладаючи в грубку сухе полінце, що приніс з кухні.— Яскравіший вогонь, видніше буде читати.

— Нічого, я й так добре бачу,— відповів Артем, схилившись над прокламацією.— "Уложив миллионы людей в могилы, повергнув в горесть миллионы семей, превратив миллионы во вдов и сирот, нагромоздив развалины на развалины и разрушив незаменимые культурные ценности, война попала в тупик".

— Правда, ой правда, що мільйони загинули на фронтах, а вдома лишилися вдови, зосталися сироти.

— Помовч трохи.

— Не можна мовчати...

— "Вы, народ, трудящиеся массы, вы делаетесь жертвами войны. А между тем эта война не ваша. В траншеях, на передовых позициях находитесь вы, трудящиеся, сельский и городской люд. Позади фронта видите вы богатых с их приспешниками, скрывающихся в безопасности".

— Зажди, Артеме, не можу мовчати. Велика людина ці слова писала, якщо вони так моє серце зачіпають. На фронті ми, оце вірно, сільський і міський люд, а в тилу хто наживається на війні? Софія Ізарова. Вона тисячі вже заробила, а Лук'ян? Адже він скоро всі землі наші до своїх рук прибере.

— Що там Ізарова разом з Лук'яном проти міських капіталістів, які на цій війні заробили вже не тисячі, а мільйони.

— Одним миром вони мазані, що Ізарова з своїми братами, що міські багачі. Ті й другі — наші кровні вороги. Так я розумію.

— Читай далі, Артеме, прошу тебе,— і по голосу Кузьми відчули всі, як жадібно він сприймав кожне слово, як глибоко воно западало йому в душу, хвилювало його своєю правдою.

— "В траншеях, на передовых позициях находитесь вы, трудящиеся, сельский и городской люд..."

"Це про мене сказано",— подумав Кузьма, і йому стало шкода самого себе. Але це не була тільки жалість. Він відчував, як у його душі підіймалася огида й лють до тих, хто, ховаючись у тилу, наживається на війні. Треба правду знати, всю збагнути її до кінця.

— Читай, Артеме, читай.

Несподівано скрипнули іржаві петлі, Терень навіть не встиг попередити про небезпеку, як розчинилися навстіж двері, і в них з'явився Усиков. Гусінню розтягнулася в руках у Якова гармонь, задзвеніла весела молодецька пісня:

Ах ты, лодочка тиноваи, Тиновая, тиновая... Ты, дивчина молодая,

Молодая, молодая, Выйди, Дуня, на крылечко, На крылечко, на крыльцо. Надень, Дуня, хоть колечко...

— Припинити! — заверещав чимсь розлючений Усиков.— Чому досі не прийшов оцей... так би мовити, руднії?

Офіцеру пояснили, що солдат з веснянкуватим обличчям ще не повернувся.

— Негайно... Наказую, коли з'явиться, негайно, так би мовити, до Безсалого! — І він пішов, грюкнувши дверима.

— Навіщо йому рудий? Хіба, може, десь проштрафився? Про солдата з веснянкуватим обличчям скоро забули. Артем дочитував прокламацію:

— "Капиталисты всех стран, которые из пролитой народной крови чеканят червонное золото барыша, утверждают, что война служит защите отечества, демократии, освобождению угнетенных народов. Они лгут. На самом деле они погребают на полях опустошений свободу собственного народа вместе с независимостью других наций. С начала войны вы отдали ваши действительные силы, вашу отвагу, выносливость на службу господствующим классам. Теперь вы должны начать борьбу за свое собственное дело, за священную цель социализма, за освобождение подавленных народов и порабощенных классов — путем непримиримой пролетарской классовой борьбы".

— Стій! — подав сигнал Терень.— Хтось біжить сюди.

До землянки увірвався захеканий денщик Безсалого, Гліб Колмиков. Він обурено кричав, і очі його іскрилися гнівом.

— Наволоч! Га? І хто б міг подумати! Зрадник! Провокатор! Своїх же солдатів... Розчавити б його, як гадину, як слизняка!

— Та говори ж до діла, що трапилось?

— Що трапилось? Я сам все чув, все до єдиного слова. Солдатик... ота мерзота... У вашій землянці живе,— морда у нього в ластовинні,— так ось він доповідав Безсалому про Черкашина. Сказав навіть, що сьогодні ви тут збираєтесь. А за це Безсалий обіцяв йому присвоїти чин єфрейтора. Ні, цього простити не можна. Виказувати товаришів...— і Гліб, спинившись проти Артема, почав його умовляти: — Біжіть звідси, інакше погано буде! Я теж зараз піду, бо коли застане мене тут Безсалий — битиме.

Черкашин кинув у грубку прокламації, що їх він збирався роздати солдатам. Навіть Терень, відчувши небезпеку, що загрожувала його вчителеві, одійшов од вікна і разом з усіма слухав Гліба. Папір зразу спалахнув яскравим полум'ям. Кузьма Сукачов ледве встиг вихопити з вогню одну прокламацію.

— Як можна таке палити? — сказав він, дивлячись на рівні рядки слів, що їх з такою швидкістю пожирав безпощадний вогонь. Листки скручувались, чорніли. Востаннє прошивали їх маленькі вогняні зигзаги, мов блискавки, і легкий попіл разом з димом вилітав у трубу.— Хоч одну сховаю. Пригодиться... В окопах солдати стають злішими. Будемо читати.— Він згорнув листок з обгорілим краєм, відійшов від грубки, ліг на нари. Солдати стежили за Черкашиним.

Зовні Артем лишався спокійним. Навіть у голосі його почувалися спокій, сила, безстрашність.

— Я зараз піду. І, можливо, скоро не вернусь. Роботи не припиняйте.— І, відкликавши Якова вбік, попередив: — Можливо, що на моє місце прийде інший товариш. Ти, Якове, першим про це будеш знати. Зв'язок лишається той же, через Ніну. Ну, здається, все.

В землянці напружена тиша. Зрозумівши хвилювання й тривогу друзів, Артем вирішив їх трохи підбадьорити.

— Ви що ж це принишкли? Чого зажурились? Гадаєте, коли мене виказав провокатор, то вже й роботі кінець? Ні, товариші, робота не припиниться. Наша партія міцна, ряди її ростуть з кожним днем не тільки в тилу, а й тут, на фронті. Більшовики своє діло знають. Не схиляйте голови... Ну, а мені пора вже вирушати. До побачення.

Він попрямував було до дверей, але вийти не встиг. До землянки ввійшов прапорщик Безсалий з кількома солдатами.

— Заарештувати!

Артема Черкашина повели до офіцерського бліндажа.

Не говорячи нікому й слова, Терень підійшов до нар, ліг, сховавши обличчя в подушку. Його плач, мов гострий ніж, різонув солдатські серця.

Всі передчасно вкладалися спати, розмовляли мало і майже пошепки, наче в землянці лежав покійник. Вільним лишалося на нарах одне місце веснянкуватого солдата.

Ніхто не спав, бо подія з Артемом так вразила солдатів, що було їм не до сну.

— Що ж йому тепер буде, Якове? — спитав Кузьма Су-качов, забувши на якийсь час про своє власне горе.— Невже судитимуть?

— Доказів ніяких.