Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Криваві ріки.

На тому тижні мого кума вбито... Підбіг я до нього, дивлюсь— осколок стирчить у грудях... Пропав мій кум Іван. Навіть з білим світом не встиг розпрощатися.

— Діти в нього є?

— Четверо.

— То що ж робити нам? Що?

— Може, втікати треба з фронту,— сказав третій солдат.— Краще бути дезертиром, аніж отак жити, як ми живемо.

— А тебе польовий жандарм підстрелить.

— З нашої роти десять чоловік втекло, а піймався тільки один.

І раптом солдатик з веснянкуватим обличчям, що досі весь час мовчав, вигукнув різким, неприємним голосом, причитую-чи, немов над покійником: '

— Краще б на світ мене мати не родила! Краще б маленьким у копанці втопила, щоб не мучитися мені так, не страждати, як я страждаю. Кому потрібна ця війна? Ну, кому? — Він так само швидко й несподівано затих, взяв жменю снігу, почав розтирати його в своїх маленьких, майже дитячих руках. Сніг танув, падаючи з пальців бруднуватими краплями. Руки червоніли.

— Запитуєш, кому потрібна війна? — І Артем не поспішаючи прикурив цигарку, подивився на низенького солдата, відповів: — Самодержавству потрібна, буржуазії та капіталістам потрібна. В таких ділах вони перші зачинателі, діють нахабно й дружно. Взяти, приміром, капіталістів, що мають у містах великі заводи чи фабрики, на яких працюють тисячі робітників. Виготували вони стільки різних товарів, що їх уже ніхто не купує. Що з тими товарами робити? Де їх подіти? Закривати заводи, фабрики? Капіталісти від того матимуть збитки, а на збитки вони не згодні, бо в них вовча вдача і вовча жадність. Ось тоді вони, мов хижаки, й починають об'єднуватись між собою, щоб загарбати нові ринки, нові землі, аби дужче багатіти. А нові ринки чи землі голими руками не візьмеш. Адже там є свої хижаки-капіталісти, що нічим не поступляться. Що робити? Добром не хотять, треба йти на них війною, силоміць відняти, підкорити... Капіталісти однієї або кількох країн домовляються між собою, а їхні уряди оголошують війну. А хто йде на війну першим? Іде робітник. Іде селянин. їхня кров ллється ріками, а капіталісти та буржуазія наживаються на військових замовленнях, сидять у тилу, гуляють, п'ють та лічать бариші... Ось кому потрібна війна. Зрозумів?

— Як же це?..— здивовано перепитав солдат.— Виходить, що я воюю, проливаю свою кров, а з моєї крові наживаються всякі багатії?

— Отак саме й виходить. На війні вони гріють руки, а ми, солдати, свої голови мусимо підставляти під кулі.

— Хитро придумали! А ми теж будемо розумнішими. Ото розповідав Яків про полк, що відмовився наступати. То, мабуть, і ми так зробимо.

— Ну, а цар... Він же знає про все?

— Чом не знати? Знає, звичайно. Та вся справа в тому, що руський цар сам найбільший капіталіст і иайжорстокіший кат Російської імперії.

Солдати боязко озиралися, але з жадібною цікавістю ловили кожне його слово. Адже так ще ніхто й ніколи з ними н$ розмовляв. Треба мати велику сміливість, щоб царя обізвати катом. Коли б дізналося начальство, Артема негайно б заарештували і, хто знає, може, судили б польовим судом, як зрадника батьківщини, а можливо, погнали б у далекий Сибір на вічне заслання чи на каторгу.

— Війна збагачує самодержавство, збагачує капіталістів. Ось, наприклад, взяти вашу землячку, Ізарову. Вона, я гадаю, немало заробила на війні і заробить ще більше. Ізарова — це дрібна рибка в порівнянні з крупними капіталістами. А російський цар їм потурає, бо він їхній друг. Що вони йому накажуть, те для них і зробить.

Солдати тісніше обступили Черкашина, і отой, з веснянкуватим обличчям, дивлячись в очі Артему, спитав:

— Так що ж нам робити? Воювати чи багнет увіткнути в землю і всім розійтися по домівках? Чи, може, влаштувати бунт, як то роблять робітники на заводах,— де вихід?

Артем подивився на солдата, на його худе, змучене обличчя з сірими блукаючими очима і, в свою чергу, запитав:

— А коли б нам довелося битися смертним боєм і в мене була зброя, а в тебе ні, хто б кого переміг?

— Ясне діло — ти мене.

— Отак і капіталісти. У них зброя, в них поліція, жандармерія... А ми б пішли проти них з голими руками? Ні, нам не можна кидати зброю та розходитися по домівках. Навпаки, ми повинні ще краще нагострити багнети і піти на нову війну. Всьому світові відома стійкість і хоробрість руського солдата. Але коли цей солдат знатиме, що він воює не за інтереси капіталістів, а за власну долю, за краще життя для себе й своїх дітей, за нову, вільну вітчизну, де не буде ні царя, ні багачів, а господарем країни стане трудовий народ,— сили російських воїнів подесятеряться. Вони проявлять у боях з ворогом таку відвагу, стійкість і хоробрість, яких ще не знала історія Росії. Нам потрібна зброя для іншої війни. Такої війни, яка б підрубала капіталістів під корінь, як ось ми підрубуємо ці дерева... Бо, доки буде їхня влада, війни неминучі.

Черкашин замовк. Кілька солдатів боязко озирнулися, але навкруги стояли тихі сосни і не видно було жодної душі.

— Ну, а як же буде з землею? Більшість з нас — селяни. Про землю нам подумати треба. Ось воювали ми, воювали, а потім повернемось додому — знову бери соху та виорюй супісок? Ти цей клапоть потом своїм поливаєш, а він тобі нічого не родить! До різдва вже хліба в хаті нема ні шматочка.

— Це не тільки в тебе. У наших краях земля добра, а хліба в хаті теж не вистачає. Землиці мало.

— Так ось я й кажу — супісок. А в тому ж селі є поміщицькі землі. Та які землі! Яка пшениця родить! І жито, і гречка — такі! Не земля, а пух. Хочу я в тебе спитати: чи наріжуть же нам, солдатам, хоч по наділу такої землі за те, що ми тут кров свою проливаємо, життя свого не шкодуємо.

— Ні, не наріжуть. Подумай сам. Який поміщик захоче свою землю солдатам віддавати?

— Правда, з доброї волі не захоче. Так що ж нам робити? Може, яке-небудь прошеніє царю написати?

— І це не допоможе.. Глухий буде цар до ваших благань. У п'ятому році 9 січня вже ходили до нього робітники шукати правди і захисту. Ішли вони разом із своїми дружинами і дітьми, несли корогви, несли портрети царя. А як зустрів їх цар? Чим відповів він на прохання народу? Він наказав стріляти у беззбройних робітників. Не пожалів* навіть дітей. Кров'ю залив вулиці Петербурга. Забив більше тисячі ні в чому не винних людей і понад дві тисячі поранив. Ось як розправився цар з робітниками. Ні, волю і право собі народ повинен добувати не благанням та прошеніями, а завоювати із зброєю в руках! І землю в поміщиків теж треба одібрати силою!

— Я пам'ятаю, як у п'ятому році в нашому повіті збунтувалося селянство. Поміщик утік. Коней запріг і помчав до міста, а маєток його спалили. Хліб розібрали, почали рубати ліс, ділити землю. Вночі, бувало, вийдеш з хати, глянеш — все небо так і палахкотить від пожеж. Там заграва — то горить панська садиба. А там ще більша — то винокурний завод підпалили або цукровий, чи куркульські хутори горять. А потім, бачимо, повертається поміщик, та повертається не сам, а веде з собою козаків і солдатів. Багато селян вони тоді повбивали, деяких нагаями засікли до смерті. Батько мій теж під батогами богові душу віддав.

— А ти ось мені скажи,— звернувся до Артема солдат з веснянкуватим обличчям,— ти мені поясни: офіцери, полковники, генерали,— адже вони теж буржуазія? З них, може, починати доведеться. І я думаю: перебити б їх поодинці! Га? Як ти гадаєш?

— Сьогодні ти заб'єш одного офіцера, завтра на його місце призначать іншого. Нам треба повалити самодержавство, а повалити його можна тільки збройним повстанням народу. Сам робітничий клас з цим не впорається. Йому потрібна вірна, надійна допомога. А хто цю допомогу подасть? Хто допоможе робітникам у боротьбі за нашу спільну справу? Та ви допоможете, селяни. У нас з вами один шлях... Знайте, не поваливши царату, не бачити вам землі, як своїх вух. Ось коли ми з вами об'єднаємось міцніше, тоді станемо такою силою, яка зможе розтрощити всі перепони на своєму шляху, здійснити в Росії переворот і завершити його соціалістичною революцією.

— От тобі й маєш... Ми ждали миру, а воно нова війна може бути,— сказав розчаровано солдат і, одвернувши своє веснянкувате обличчя, вже ні про що більше не запитував Артема.

А Метелик, жадібно слухаючи Черкащина, все-таки не міг зрозуміти, як наважився він у присутності солдатів, які приймали присягу на вірність царю, назвати царя катом. Йому подобалась така сміливість. Покласти свою голову на полі брані за Миколу Романова Метелик теж не хотів. Чомусь знову пригадалася ніч, коли йому, пораненому, відмовив у допомозі Олександр Безсалий. І хто знає, може б, лежав Метелик уже в могилі, коли б не врятували його друзі.

Ніколи не забути йому тієї ночі.

— Так ось, Метелику,— несподівано звернувся до нього Артем,— сьогодні ми зберемося у вашій землянці. Вона просторіша. А ти, Якове, не забудь узяти з собою гармонь.

— Візьму,— одразу погодився той, зрозумівши Артема.— Я вже вам і заграю, й заспіваю.

Сани доверху навантажили дровами. Коні рушили. На снігу залишався глибокий слід від полозків. За саньми пішли солдати. І тільки один з них, отой з веснянкуватим обличчям, скаржачись на мозолі, видерся на дрова, сховав закляклі пальці в рукава старенької шинелі, наїжачився, мов сич. Скрипів сніг. Багряно палав захід.

— Треба буде частину дров приховати,— сказав Метелик.— Адже гості до нас сьогодні прийдуть.— Не спиняючи коней, він швидко скинув кілька поліняк. їх спритно підібрали солдатські руки, розрубали на частки, і незабаром над землянкою знявся сизуватий димок. Короткий зимовий день швидко згасав.

А коли стемніло зовсім, до землянки увійшов Яків Македон з старенькою гармонією, а за ним, струшуючи з шапки сніг, бо знялася метелиця, переступив через поріг Артем Черкашин. Повернулися з кухні Савелій з Кузьмою Сукачовим. Савелій, вмостившись на нарах, почав лузати насіння. Лушпиння застрявало в бороді, яку він час од часу розчісував пальцями, мов гребінкою. Осторонь самотньо сидів Кузьма. Очі в нього були сухі, блискучі й світилися таким болісним, разючим горем, що в них не можна було спокійно дивитися.

Метелик обірвав у лісі хлястик і зараз старанно пришивав його суровою ниткою. Кілька солдатів грали в карти. За столом сидів Терень і голосно по складах читав буквар, подарований Черкашиним.