Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Мало що міг отой веснянкуватий наговорити. А нас коли запитають, давайте всі стояти на одному: нічого, гловляв, такого не чули. Про мирні справи були розмови. Ніякої політики... Потримають Артема день чи два і вд-пустять. Мусять випустити.

— А коли б докази знайшлися? — промовив хтось з дальньої, напівтемної нари.— Тоді до в'язниці його чи на каторгу?

— Могли б і польовим судом.

— Значить, розстріл?

— Не хочу я... Не хочу, щоб його вбивали! — закричав Терень і ще жалібніше заридав.

— Убивати не дамо! — сказав Яків Македон, а Савелій, що досі лежав мовчки, встав з нари, взув чоботи, одягнув шинель і шапку.

— Ти куди? — метнув на нього очима Яків, очевидно, розгадавши його задум.— Нам треба все обміркувати, порадитись... Може, доведеться одразу звільняти Артема з-під арешту.

— Що радитись? Без крові тут, мабуть, не обійдеться... З офіцерського бліндажа не так просто звільняти. Ех, життя ти наше солдатське! — зітхнув Савелій і неквапливою ходою вийшов з землянки.

Повернувся він пізно вночі, коли вже всі спали.

— Не бачив того?.. Зрадника? — звернувся Кузьма Сукачов притишеним голосом до Савелія, але той нічого не відповів другові. Мовчки роздягнувся, став на коліна, помоливсь, потім ліг на своє місце й швидко заснув.

А вранці біля глухої стіни офіцерського бліндажа знайшли задушеного солдата з веснянкуватим обличчям.

16

Софія повинна була вже виїжджати, але, дізнавшись про арешт Черкащина і про польовий суд, який мав відбутися над ним, вирішила залишитися ще на деньок.

Надушена, вона сиділа в тій же хаті, переглядаючи цілу пачку документів і договорів, які зуміла тут укласти. За ці дні Софія дуже втомилася. Майже кожного вечора до неї приходив полковник Бабенко. Він нещодавно прибув на передову позицію; йому, як він сказав, "випала честь" розправитися з більшовиком, який через двадцять чотири години, згідно з вироком, мусить бути розстріляний. Полковник був і вчора. Він допоміг одержати нові замовлення, а значить, матиме Софія нові тисячі прибутків. Але це все не дуже тішило Софію. Вона ніяк не могла забути останньої зустрічі з Яковом, що порушила її душевний спокій, викликала обурення й навіть гнів. Та чи могла Софія хоч на хвилину подумати, що Яків проміняє її на якусь там сестру-жалібницю, очевидно, розпутну дівку... Вони тут усі такі...

Софія взяла дзеркало і довго себе розглядала, знову і знову думки летіли до Якова. Не терпить вона невдач. Софія була певна, що Яків одразу ж погодиться на її пропозицію, несказанно зрадіє, цілуватиме, говоритиме їй ніжні слова, гратиме на гармонії улюблені пісні. Разом з Яковом вони повернуться до слободи. Софія навчить його вести справи, як свого часу вчив її чоловік. Вона матиме тоді все: багате, забезпечене життя, розкоші і його, коханого Якова, що з ним вирішила зв'язати свою долю.

Забравши його з фронту, вона примусить його бути покірним і слухняним чоловіком. Сама ж лишиться повновладною хазяйкою багатства.

Софії пригадувались прекрасні літні вечори, коли вона, ще дівчиною, зустрічалася з ним у слободі; пригадувалися й довгі ночі, після розлуки з ним, коли серце завмирало від туги, коли хотілося бачити Якова, слухати його голос, відчувати його ласку. Більше за всіх він заполонив її серце, і саме його вирішила вона обрати собі за чоловіка.

Виїжджаючи па фронт, Софія уявляла собі першу зустріч з ним, солдатом, на щастя, ще не пораненим, хоч він брав участь уже в багатьох боях. А скільки разів, прокидаючись серед ночі, вона, охоплена жахом, думала про Якова, що його бачила в кошмарному сні забитим. До ранку потім не могла заснути, сама дивуючись почуттям, які з кожним днем росли в ній, міцнішали, ставали чіпкими, мов хміль. Дужче билося її серце, коли вона перечитувала його фронтові листи до батьків. Він був ніжний з ними і ласкавий. Він не лякав їх страшними пригодами бувалої людини, яка не раз бачила перед собою смерть. Але Софія розуміла, в якій небезпеці перебував Яків щодня па передовій позиції, і їй хотілося швидше вирвати його звідти, назавжди залишити біля себе. І ось тепер, приїхавши на фронт, вона зазнала від нього першого удару. Зростало невдоволення, злість на Якова, і, можливо, тому їздила Софія з полковником Бабенком до міського театру, щоб хоч чим-небудь розвіяти свою тугу. Полковник швидко їй надокучив. Хоч він і ученіший за неї набагато, і такі книжки читав, про які Софія не чула зроду, тому що вона взагалі нічого не читала, крім актів, купчих, договорів, постанов,— полковник швидко їй набрид своєю вченістю. Вона мимоволі порівнювала його з Яко-вом, що був набагато розумнішим за полковника і благороднішим. З Яковом було зв'язано багато спогадів... Ніколи не говорила Софія, що, одружившись з Ізаровим, вона все ще любила молодого столяра, навіть ревнувала, коли йшов він на гулянку в ліс з іншими дівчатами.

Софія задоволена, що піймано Черкашина. Хоч це і страшно, мабуть, але вона все ж прийняла пропозицію полковника Бабенка бути присутньою при розстрілі більшовика. Вона погоджувалась з тим, що це дуже небезпечний для існуючого ладу чоловік і таких людей треба знищувати. Софія дізналася також, що виконання вироку польового суду доручено офіцеру Безсалому. Він заарештував Артема Черкашина, він прохав командування дати йому можливість розстріляти зрадника, сподіваючись, очевидно, на підвищення по службі. Прохання бравого офіцера було задоволено.

Але в усій цій історії Софію лякала надокучлива думка:

"Якщо Артем така небезпечна людина, навіщо ж Якову з ним дружити? Адже Артем, як потопаючий, буде хапатися за соломинку, і той, хто простягне йому руку допомоги, неминуче загине сам. А що, коли Яків теж стане більшовиком? Дізнається про це начальство, і його, так само як і Черкащина, судитиме польовий суд..."

Софія уявила собі весь жах цієї картини. Ось виводять її любимого Якова на розстріл. Стоїть він, блідий, губи міцно стиснуті, тільки очі горять рішучістю і безстрашністю. Він знає, що йому доведеться зараз померти, але навіть в цю останню хвилину не проситиме помилування. Чорні дула гвинтівок спрямовані на нього, щоб назавжди погасити життя. Солдати чекають команди. Лунає, нарешті, коротке, разюче, мов удар: "Вогонь!" Гримлять постріли, Яків падає...

Холодний дрож проймає Софію, і вона, охоплена жахом, хреститься.

— Ні, ні... Тільки не це... Не піде він за ним... Не піде на загибель... Ні!

Хтось постукав у двері. Софії здалося, шо прийшов Яків. Він, напевне, передумав, і змінив своє поспішне рішення, зрозумівши всю легковажність свого вчинку, і зараз одверто це визнає, і скаже: "Я згодний. їдьмо, Софіє Іванівно. Не ворог я своєму щастю. Навіщо критися,— люблю я вас, давно люблю, і ви про це знаєте".

Вона кинеться йому на груди, обійме, поцілує...

Але замість Якова до кімнати ввійшла Ніна Черкащина. Привітавшись, вона одразу ж помітила, з якою стриманою холодністю і навіть неприязню зустріла її прихід Ізарова.

— Прошу, сідайте.

Софія, влаштувавшись на дивані, з нахабною цікавістю розглядала дівчину. Може, Яків Македон розказав їй все, і Ніна в пориві ревнощів вирішила з нею порозумітися? Чомусь у першу хвилину Софія подумала саме про це і тому з внутрішнім напруженням готувалася достойно відбити напад.

— Ви, очевидно, вже чули, що моєму братові загрожує розстріл,— сказала Ніна, дивлячись в обличчя багачці. Софія, примруживши очі, хитнула головою — "знаю, мовляв, цю новину".— Ви в добрих взаєминах з полковником, а мені відомо, що у великій мірі доля мого брата залежить саме від нього.

— Ви хочете, щоб я поговорила з Бабенком? — спитала Софія. В тоні її голосу відчувалась не тільки холодна гордість, але й таємна радість від того, що ось вона, Софія, побачила перед собою заплакане обличчя суперниці, яка зазіхала на її щастя. Горе і страждання дівчини не тривожили зараз черствого серця вдови, не викликали в ньому людської чуйності, співчуття, навпаки, Софія відчувала справжню насолоду.

— Бачите, я в політичні справи не втручаюсь. Не розумію я їх і, якщо хочете знати, боюся.— Вона допитливо глянула в очі Ніні.— Я догадуюсь, що ви бачилися з своїм братом, і він порадив вам звернутися до мене за допомогою. Адже правда?

— Ні, я сама... брат про це нічого не знає... Його сьогодні... уже є вирок...— В руках сестри-жалібниці затремтіла хусточка.

— Я вам щиро співчуваю, Ніно,— здається, так вас звуть,— співчуваю всією душею. Але, на жаль, я не можу про це розмовляти з полковником. Я далека від всякої політики.

Софії хотілося спитати Ніну зовсім про інше. Це бажання в ній було настільки непереборним, що вона не зважила навіть на те, в якому стані перебувала Ніна зараз. Дивлячись їй просто в очі, Софія спитала:

— Скажіть, ви давно знаєте Якова Македона?

Ніна нічого не відповіла. Софія це зрозуміла по-своєму, і в очах її одразу спалахнула лють. Навіть не підвелася, щоб провести гостю, і та вийшла, не попрощавшись, тихо причинивши за собою двері.

"Вона любить Якова, любить..." Це зрозуміла Софія, відчула всім своїм серцем, і буйні ревнощі, як вогонь, обпалили її душу.

"Почекай. Я ще відплачу сторицею! Я покажу тобі, підле дівчисько, як розбивати моє щастя. Прийшла за брата просити? Я тобі... уважу... Допоможу... Ще не раз мене згадаєш".

Жадоба помсти затьмарила всі інші почуття, думки. Бачити, як Ніна переживатиме розстріл брата, натішитись цими муками вволю, а потім можна вже буде виїхати звідси, виїхати назавжди.

Дії полковника на фронті значно вільніші, аніж у тилу. 1 таку справу, як розстріл більшовика, він охоче продемонструє перед солдатами. Нехай бачать, хай знають, як карає політичних злочинців закон.

Весь полк стежив за тим, як взвод солдатів під командою прапорщика Безсалого вів на розстріл колишнього робітника брянського арсеналу, а зараз рядового солдата Артера Черкас шина. Місцем для страти полковник обрав лісову поляну, де в ніч під різдво піп служив молебень. Артема поставили біля сосни. Самотньо росла вона тут, розкидавши на всі боки лахма-ті віти. Під сосною була зелена парость, і її, з наказу офіцера, витоптували, ламали солдатські чоботи, наче оці молоденькі сосонки могли перешкодити вбивству. Офіцери про щось радилися між собою, позираючи на дорогу. Солдати зрозуміли — когось ждуть.

Через кілька хвилин з лісу з'явилася пара коней, запряжених у сани.