Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Наблизившись до групи офіцерів, коні зупинились. У валянках, в тій же добротній шубі, пов'язана білою шерстяною хусткою, Софія встала з саней. Оглядаючи дві довгі солдатські шеренги, вона шукала очима Якова. Стояв він на правому фланзі, дивився на неї, але на такій відстані вона не могла побачити виразу його очей.

Це на неї, Софію, чекав полковник Бабенко. Душу Якова сповнила нестримна лють на неї. Думки ставали швидкими, мов блискавки. Він напружено думав, як врятувати друга. Ні з ким не радячись, Яків прийняв рішення і готовий був у всякий момент виконати його, хоча б довелося йому заплатити за це власним життям.

"Адже було на фронті,— гарячково билися в голові Якова думки.— Було ж, сам Артем мені розповідав: солдатам подається команда: "В атаку!" — а солдати не йдуть. Та невже зараз їхні руки підіймуться на таку людину, як Артем? Не вірю! Не дам!.. Краще сам заб'ю Безсалого, заб'ю, мов скаженого собаку, а там видно буде, що робити далі. Артем мусить жити, жити!.."

Поруч стояв Метелик. Яків чув, як він сказав, дивлячись на Софію:

— Шлюха. На солдатську смерть приїхала дивитися, мов на виставу.

Прапорщик Безсалий подав команду:

— Струнко-о!

Взвод завмер. Тривожно забилося серце у добровольця Тереня, охоплене жахом від усього того, що мало тут відбутися.

— Заб'ють, заб'ють,— шепотів він блідими губами, а очі, сповнені страху та тривоги, стежили за вчителем.— Заб'ють... Чого ж ми стоїмо? Треба його рятувати.

Тереня злегка штурхнув ліктем сусіда.

— Мовчи! Дивись і мовчи!

Але як можна було мовчати, коли над Черкашииим нависла така небезпека. Врятувати його треба, врятувати зараз же, негайно, інакше буде пізно.

Якась внутрішня сила так і тягла його вибігти з шеренги, закричати: "Солдати, зупиніться! Погляньте, на кого руку піднімаєте? Це ж наш Артем. Він мене й інших солдатів грамоти навчає. Він багатьом із вас пише листи додому. Всі ми знаємо, який він добрий, хороший... Не можна в нього стріляти... Не можна... Не можна! Отямтеся!.."

В голові раптово визрів інший, сміливий, небезпечний план. Але небезпека зараз не страшить. Він повинен так діяти, захищаючи любимого вчителя. Ось почекає ще трошки Терень, а потім що є сил помчить до старої сосни, закриє своїм тілом найріднішу йому людину: "Не дам... Не дам убивати... Не дам!"

Солдати не наважаться тоді стріляти.

В кількох кроках від Тереня стоять Савелій і Кузьма. Савелій спідлоба дивиться на взвод солдатів, що вишикувався навпроти Артема. Якщо міг він, Савелій, легко розправитися з веснянкуватим солдатом поблизу офіцерського бліндажа, то тут був безпорадним.

Неповороткий, але сильний, як ведмідь, він мав чуйне й добре серце. За місяці спільного фронтового життя Савелій звик до брянського робітника, любив його світлий розум, знання, сміливість, високо цінував його вірну дружбу, його братський підхід до простої людини.

Артем не раз, розмовляючи з Савелієм, запитував, чи пишуть йому з дому, і, якщо був лист, охоче читав його вголос, і тут же під диктовку писав відповідь.

Інколи Артем заходив до землянки просто посидіти. Починалися спогади про рідну домівку. Скупими словами розповідав Савелій сумну повість про своє наймитське життя.

"Нічого, Савелію, ти не журися. Настане час, він уже не за горами, новим життям ми будемо жити. І буде в тебе радість, і ти ще зазнаєш щастя".

Від цих підбадьорюючих слів, сповнених глибокої віри в краще майбутнє, ставало світліше на душі і хотілося, в свою чергу, сказати йому що-небудь приємне, хороше.

І ось зараз, дивлячись на Артема, пригадуються всі його добрі слова й діла.

"Про щасливе, вільне життя мріяв... Як же це... невже кінець усьому? Невже заб'ють... таку людину заб'ють?.."

— Бачиш, Кузьмо? Все бачиш? — спитав він тихо Сукачо-ва, який стояв поруч, і так само тихо, але схвильовано Кузьма відповів:

— Бачу... Все бачу... Не дамо його вбити.

Біля старої сосни, як і раніше, зовсім спокійно стояв Артем. Він уважно розглядав солдатів, Багатьох він добре знав. Бачив, як приїхала сюди Софія. Зрозумів мету її приїзду, зненавидів ще дужче слобідську багачку.

Осторонь зібралися сестри-жалібниці. Артем шукав серед них Ніну, але її там не було. "Може, заарештували? А можливо, в зв'язку з моїм арештом, її негайно відправили з фронту?" Погляд сковзнув далі до лівого флангу шеренги й зупинився на добровольці Терені. Юнак дивився на свого вчителя жадібними, сповненими страху очима. "Милий хлопчику, розумію твою тривогу, але ти кріпися, будь солдатом!" Хотілося його втішити, сказати ласкаве слово, підбадьорити, щоб не падав духом. Артем посміхнувся. Терень помітив посмішку, що стосувалася саме до нього, і очі його заблищали сльозами.

Він не соромився цих сліз, навіть не помічав їх, охоплений передчуттям кривавої розправи, яка неминуче мала статися на цій поляні.

Щирі юнацькі сльози чомусь нагадали Артемові про рідну, передчасно посивілу матір.

Уявився зимовий ранок. Мати одержує листа від Ніни, читає. Обличчя міниться, руки тремтять...

"Як? — запитує вона не своїм голосом.— Мого сина роз-стрі..."

Артем відганяє геть невчасну ятристу думку, і знову зір його ширяє по солдатській-шерензі.

Знали друзі, що Артема Черкащина видав веснянкуватий солдат, та не знали, що під час обшуку в рукаві Артемової шинелі знайшли прокламацію, яка випадково там залишилася. Це і стало основним доказом проти нього. Черкашин знав: смерть неминуча, але свідомість того, що він умиратиме за велику справу, в ім'я якої віддано вже не одне життя кращих синів народу, відганяла страх, підносила його дух, породжувала в ньому пристрасне бажання в ці останні хвилини розказати солдатам про більшовицьку партію, якою керує найгеніальні-ша, найрозумніша в світі людина — Володимир Ленін.

— Товариші! Я більшовик, я рядовий боєць партії, що піднесла свій голос проти ката Миколи Романова, проти розбій-ннків-капіталістів, які кинули мільйони робітників і селян на фронт оцієї кривавої війни.

Це було так несподівано для офіцерів, що вони розгубились, не знаючи, як їм діяти. Черкашин, скориставшися з цього, продовжував:

— Вас обдурили, пославши на фронт захищати царизм. Солдати, бережіть зброю. Надійде час, коли вам доведеться свої багнети повернути проти буржуазії, поміщиків, офіцерні...

— Стру-у-унко! — надриваючись, закричав Безсалий. Солдати продовжували уважно слухати більшовика. Голос його звучав дзвінко, заклично, сміливо.

— Солдати! Ви заб'єте мене, та пам'ятайте,— вам не розстріляти революції. Насувається врна, невблаганна, грізна, і немає в світі сили, яка могла б спинити її неминучий прихід. Тремтять вороги, бо наближається для них час розплати. Лютують вони у скаженій злобі своїй, але ніщо: ні в'язниці, ні каторга, ні заслання, навіть сама смерть — не зламає більшовиків. Загину я — на моє місце стануть десятки нових бійців. І вже не за горами той час, коли над неосяжними просторами імперії Російської трудові руки піднімуть червоні прапори революції. На тих прапорах горітиме наша кров — робітників і селян...

— Готуйсь! — заверещав, втрачаючи самовладання, Безсалий. Але це не зупинило Артема. Голос його звучав так само пристрасно, очі виблискували якимсь внутрішнім невгасимим вогнем, непохитною вірою в завтрашній світлий, осяяний волею день.

— По зрадникові отечества! — подав команду офіцер. Терень рвонувся було вперед, готовий здійснити свій намір,

коли раптом почув жіночий крик. До поляни бігла Ніна Черкащина. З голови злетіла біла намітка з червоним хрестом. Не підняла її, мчала далі. Всі стежили за дівчиною, а вона, не зупиняючись, бігла до сосни, де стояв брат.

З наказу офіцера, якийсь солдат схопив її за руку, не пустив далі.

— Артем! Артеме!

І цей одчайдушний крик її, сповнений жаху, благання і невтішного горя, різонув не тільки Артема. Ще одне серце в солдатській шерензі відгукнулося на той крик, наче його безжально вдарили чимось пругким і гострим, і воно, облите кров'ю, болісно защеміло...

— Не плач, Ніно!—гукнув до неї брат.— Тримайся! Будь мужньою!

І нічим не міг втішити її Яків Македон. Він бачив, як Ніну оточили інші сестри-жалібниці, намагаючись заспокоїти, але слова їхні, певно, не впливали на неї, бо вона увесь час поривалася вперед, а її стримував озброєний солдат, не дозволяючи підійти до брата, і вона з жахом чекала фатальної хвилини, не маючи змоги ані визволити його, ані будь-чим допомогти, щоб одвести від нього неминучу й страшну розправу.

Яків стежив за нею, і, може, ніколи ще він так виразно не відчував, як оце зараз, у ці хвилини, що її горе стало його горем, що її біль став його подвійним болем, що Ніна йому безмірно дорога, бо він любить її так, як не любив ще нікого досі в житті.

Коли це сталося, того, певно, й сам би не зміг пояснити. А це трапилося, мабуть, тут, на фронті, коли він бачив її мало не щодня в небезпеці, де вона, дівчина-сестриця, друг і товариш, переносила всі тяготи солдатського окопного життя.

Він бачив її, безстрашну й сміливу, в боях, коли вона, рискуючи власним життям, перев'язувала поранених солдатів, напувала їх з фляги водою, заспокоювала й підбадьорювала ласкавими словами.

Не раз зустрічав він її в землянках і бліндажах, де вона при світлі каганця чи копійчаної свічки писала під диктовку неписьменних солдатів невеселі листи їхнім родинам.

А іноді чув Яків Македон, як співала Ніна задушевні пісні, розважаючи поранених солдатів, або розповідала їм про робітників великого міста Петербурга, де їй довелося жити й працювать.

Ніколи Яків не говорив їй про свої почуття, про свою любов, але кожного разу, зустрічаючись з нею, помічав, як займався на щоках у неї дівочий рум'янець, а очі ставали такі глибокі, іскристі й добрі, що здавалося, вона проникала ними в саму душу, і гріла, і голубила його своїм поглядом. Йому приємно було відчувати оте хвилююче тепло, що випромінювалось з її очей...

Смілива, відважна, чуйна і ласкава —— ось такою ввійшла вона в його душу, ввійшла владно, і це відчув він особливо гостро зараз, коли пролунав її крик, коли побачив її невтішне горе, біль і страх за долю брата.

І той біль, передавшись йому, відбився ще більшим болем в його душі.

"Не плач... Ми не дамо... Я вирішив... Солдати мене зрозуміють. Я першим стану на його захист".

Раптом Яків почув, як хтось з солдатів досить голосно й погрозливо сказав:

— Ну, тепер і Безсалому не жити.