Франко І. Я. - Панські жарти, Франко І. Я.

вас просить.

Та поки діло, ми повинні

Враз випити й перекусить.

Пропали вже раби й пани,-

Нам треба мирно, спільно жить!»

 

І після хлопського звичаю

Найпершу чарку притулила

До уст і війту подала.

«Дай бог, щоб всюди в нашім краю

Заблисла згоди й миру хвиля

Така, як тут!» - вона рекла.

«Дай бог, аби біда навчила

Усіх панів, як жить з людьми!

Хто житиме по-людськи з нами,

З тим житимем по-людськи й ми!» -

Отак громада відказала,

І чарка довкола стола

По черзі з рук до рук гуляла,

Аж поки всіх не обійшла.

 

Засіла й пані поміж нами

За стіл - сумна, не їсть, не п’є,

Так видно - бореться з сльозами.

І нам той кусник в рот не йде.

Всі стихли. Далі наша пані

Як не заплаче! Всі ми ну ж

Її якмога потішати.

Вона ж крізь плач ледве сказати

Могла: «Мій муж! Мій бідний муж!..

Де він тепер? Мої кохані,

Чи з вас ніхто о нім не чув?» -

«Ніхто!» -

«Неначе потонув!

О боже мій! Вже три неділі!

Я тут лежала, хорувала

Та з дня на день його все ждала,-

Його нема! О браття милі,

Рятуйте! Се ж не може бути!

Комісар хоч на нього лютий,

Та все ж не він в окрузі пан.

Таж староста є старший там!

А староста наш друг, у нас

Їв, пив і полював не раз,-

То не повинен допустити

Так довго мойого морити

В тюрмі! О боже, боже мій,

Тяжкий на нас впав допуст твій!»

 

Тут хлипання зглушило мову.

По хвилі відізвалась знову:

«Що ж маю діяти тепер?

До Львова їхать чи до Відня,

Чи унизитись, як послідня,

І тому, що його запер,

Комісару до ніг упасти?

Чи справедливості, чи ласки

Просити? Радьте ви мені!»

 

88. Хлопи йдуть визволяти пана

 

Ми похитали головами,

А далі війт говорить: «Ні,

Вельможна пані! Не за вами

Тут правда, бо зневажив пан

Комісара. Тепер комісар

Старший в окрузі! Був я сам

При тім, як старосту до Львова

Покликали. То й раджу вам:

Далеко проживає цісар,

І в Львів неблизькая дорога,

А в канцеляріях вони

Почнуть по-свойому спішити,

То може пан наш і зогнити,

Не виглянувши із тюрми.

Ні, я би іншу вибрав часть:

Збирайтесь зараз у дорогу,

Поїде нас кількох із вами,

Просіть слізьми, а ми словами,-

То, чень, без письм, без просьб, без всього

Комісар пана вам віддасть».

 

Аж врадувалась бідна пані:

«Спасибі вам, мої кохані!

Не дай бог вам такого зла!

Я вам ніколи не забуду!..

Я вам до гробу вдячна буду

За ваші добрії діла!..»

 

 

89. Пан у тюрмі

 

По своїй келії тюремній,

Тісній, брудній, вогкій і темній,

Пан, ледве дишучи, ходив.

І гнів, і жаль його душив.

Вікно гратоване високо,

Немов підсліпувате око,

Гляділо скоса у тюрму,

І рай зборонений, прекрасний -

Світ білий, сонця розблиск ясний

І лазуровий звід - йому

Являло, мучило й дразнило,

Гадючим мов жалом жалило…

І сам серед чотирьох стін

Ходив, мов звір у клітці бився,

То кляв, то богові молився,

То всею груддю кашляв він.

 

Мій боже милий, що з ним сталось!

За тих от кільканадцять днів

І половини не осталось

З давнього пана. Помарнів,

Насовивсь, бігає очима

Довкола, весь їх блиск погас,

Чоло глибокая морщина

Розбороздила, раз у раз

Покашлює і навіть кров’ю

Плює: «Се він як перший час

Сюди прийшов,- оповідали

Тюремні ключники мені,-

То ніби свому безголов’ю

Сам вірить не хотів. А далі

Як схопився, то по стіні

Трохи не дерся та кричав,

Все вколо себе бив, ламав,

І товк о двері головою,

І арештантською їдою

Нам всім на голови шпурляв.

Три дні не їв, не спав три ночі

І все до старости просився.

А староста і чуть не хоче

Про нього: саме виносився

До Львова. Присмирнів потому

Наш пан і їсти вже почав,

Лиш довго по ночах не спав

І нас під милий біг благав

Донести вість йому із дому.

 

Та нам комісар заказав

З ним говорити. Що й казати,

Що й келію йому дібрав,-

Поганшої не міг дібрати…

А ще до того приказав

Лиш раз на день, та й то смерком,

Його на про́хід випускати».

 

90. Пан на про́ході

 

От вже і нині вечоріє,

Ось ключник забряжчав замком.

«На про́хід!» - крикнув. Пан поспішно

Взяв шапку й вийшов. «Як він сміє,-

Шептав в нетямі,- клятий шваб,

Як сміє він мене держати

Без суду й слідства? І чи вічно

Держатиме? Чом не чувати

Нічого з дому? Я ослаб -

Се байка,- але жінка! Боже!

Хто знає, сей поганець, може,

Хлопів підбурив, з мого дому

Лиш пожарище, а вона

Недужа, в муках десь кона?..

О, скоро так, то буде й твому

Життю кінець, ти, сатана!»

 

Тяжкі ті, невідступні мисли

Його пекли, і гнали, й тисли,

І він, затисши кулаки,

Біг, мов безумний, по надвірку…

Аж глип! Іде комісар в хвіртку,

За ним чотири гайдуки.

Комісар к ньому обернувся

І їдовито усміхнувся…

Той сміх Мигуцького немов

Ножем у серце заколов.

І, не чекаючи,