Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

між двома хмарами і, скориставшись з нього, дивлюся, що там, унизу. Прево знову засинає.

Нічого там не побачиш.

Летимо чотири години і п'ять хвилин. Підійшов Прево, сів поряд:

- Пора б уже прибути у Каїр...

- І я так думаю...

- Це зірка там чи маяк?

Я трохи зменшив газ, від цього, звісно, й прокинувся Прево. В польоті він дуже чутливий до всяких змін у гуркоті мотора. Починаю повільно знижуватись,- може, вислизну з-під громаддя хмар.

Щойно я звірився з картою. За всіх умов ми вже досягли рівнини: я нічим не ризикую. Повільно спускаюся, розвертаючись на північ. Так я з кабіни побачу вогні міста. Я, напевне, вже минув їх, отже, вони з’являться ліворуч. Тепер я лечу під купчастими хмарами. Але з лівого боку одне пасмо опустилося ще нижче, і я йду вздовж нього. Щоб не заплутатись у ньому, звертаю на північно-північний схід.

Проте, ця хмара опускається все нижче, геть затуляючи мені обрій. Далі спускатись не наважуюсь. Висотомір показує 400, але я ж не знаю, який тут тиск. Прево нахиляється до мене. Я кричу йому:

- Полечу до моря, там спущуся нижче, а то ще вріжуся в що...

А втім, хто знає, може мене вже віднесло до моря. Темрява під цією хмарою зовсім непроникна. Притуляюся до шибки. Намагаюсь розібрати, що там унизу. Вдивляюсь, може побачу де вогні чи якісь знаки. Я немов розгрібаю погасле багаття, силкуючись найти в ньому іскорки життя.

- Морський маяк!

Ми водночас побачили цю миготливу пастку. Яке безумство! Де він, цей маяк-привид, ця вигадка ночі? Удвох з Прево ми нахиляємося, шукаючи цей привид десь за триста метрів під нами, і раптом...

- А!

Я тільки це й сказав. Я тільки й відчув, як жахливий тріск струсонув увесь наш світ. На швидкості 270 кілометрів ми врізалися в землю.

А потім якусь соту частку секунди я тільки й чекав, що ось велетенською багряною зорею спалахне вибух, у якому все перемішається. Ні Прево, ні я зовсім не хвилювалися. Я тільки й відчув у собі оте напружене чекання: ось зараз блисне ця сліпуча зоря - і нас не стане. Але багряної зорі все не було. Якийсь ніби землетрус розвалив нашу кабіну - повибивав шибки, порозкидав кругом метрів на сто куски обшивки, і ми в усьому тілі відчували той гуркіт. Літак тремтів, як ніж, що його з розмаху ввігнали в тверде дерево. І від того трусило й нас. Секунда, друга... Літак все дрижав, і я з якимось нетерпінням чекав, що нерозтрачена сила розірве його мов гранату. Підземні поштовхи тривали, одначе виверження не було. Я нічого не розумів в цій невидимій роботі. Не розумів ні цього тремтіння, ані цеї повільності... П'ять секунд... шість. І раптом ми відчули, що крутимося, новим ударом з вікон кабіни викинуло наші цигарки, розтрощило праве крило і - все стихло. Навколо все застигло. Я гукнув Прево:

- Стрибай мерщій!

В той же час гукнув і він:

- Згоримо!

І ось ми вже вивалились через вирвані вікна. Стоїмо метрів за двадцять. Питаю Прево:

- Цілий?

- Цілий! - відповідає.

А сам потирає коліно.

Кажу йому:

- Обмацай себе, рухайся; поклянися, що в тебе нічого не зламано...

А він одказує:

- Дрібниці, це запасний насос...

Мені здалося, ніби його розпороло від голови до живота і він зараз повалиться, але він, втупившись у літак, повторював:

- Це запасний насос!..

Мені здалося: він збожеволів, зараз пуститься в танець...

А він одвів нарешті очі від літака, який так і не загорівся, глянув на мене і сказав:

- Дрібниці, це запасний насос ударив мене по коліну.

 

 

3

 

 

Дивно, що ми лишилися живі. Присвічуючи електричним ліхтариком, розглядаю сліди на землі. Вже за двісті п'ятдесят метрів від того місця, де став літак, по всій дорозі ми знаходимо в піску погнуте залізяччя й шматки обшивки. Коли настане день, ми побачимо, що майже по дотичній наскочили на невеличкий схил пустельного плоскогір'я. Літак сунувся, прооравши пісок, наче лемешем плуга. Не перекинувшись, він проповз на череві, ворушачи хвостом, як ото розлючений плазун. Проповз із швидкістю двісті сімдесят кілометрів на годину. Життя нам врятували чорні круглі камені на плоскогір'ї - вони вільно котяться по піску, і ми з'їхали, як на котках...

Прево роз'єднує акумулятори - може статися коротке замикання, яке викличе пожежу. Прихиляюся до мотора і міркую: ми летіли чотири години з чвертю, швидкість вітру досягала п'ятдесят кілометрів на годину, бо нас добре хитало. Але напрям його, визначений прогнозом, міг змінитися, і я не знаю, як саме. Отже, ми перебуваємо десь кілометрів за чотириста від нашого маршруту.

Прево сідає біля мене й каже:

- Це просто диво, що ми лишились живі...

Я нічого не відповідаю і не відчуваю ніякої радості. У мене виник один здогад і він уже на дає спокою.

Прошу Прево засвітити електричну лампу, щоб був маяк, і, взявши ліхтарик, іду вперед. Прямую, пильно придивляючись до землі. Іду повільно, описую широке півколо, раз у раз міняю напрямок. І весь час дивлюся на землю, мовби шукаю загублений перстень. Зовсім недавно я так шукав на землі хоч який-небудь вогник. Ходжу й ходжу в пітьмі, схиляючись до круглої плями світла від ліхтарика. Так і є... так і є... Повільно вертаюся до літака. Сідаю біля кабіни й міркую. Я шукав, чи є підстави сподіватись, і не знайшов. Шукав якогось сліду життя, але життя не лишило його.

- Прево, я не бачу тут жодної травинки...

Прево мовчить, не знаю, чи він зрозумів мене. Ми ще поговоримо про це, коли підніметься завіса, коли настане день. Відчуваю тільки величезну втому і думаю: «Серед пустелі, за чотириста кілометрів!..» І раптом схоплююся на ноги:

- Вода!

Баки пробиті, бензин і масло витекли. Наші запаси води - теж. Усе увібрав пісок. В одному розтрощеному термосі знаходимо на дні півлітра кави, у другому - чверть літра білого вина. Проціджуєм їх і змішуємо. Лишилось ще трохи винограду і один-єдиний апельсин. Прикидаю: «Цього вистачить на п'ять годин ходи під