Джоджо Мойєс - Та сама я

class="b">– Гм, взагалі-то Аґнес – фізіотерапевт за освітою. І це не неподобство, а Моцарт.

– Мені начхати, навіть якби диво-кінь грав на казу своїм сама знаєш чим. Скажи їй припинити. Вона мешкає в квартирі. Вона повинна мати повагу до інших мешканців!

Дін Мартін загарчав на мене, немов погоджуючись із хазяйкою. Я хотіла сказати щось іще, але його очка, що дивилися в різні боки, надто відволікали та збивали з пантелику.

– Я перекажу ваші побажання кому потрібно, місіс де Вітт, – мовила я, вмить одягнувши фірмову усмішку.

– Що означає «перекажу»? Не треба просто «переказувати». Я хочу, щоб ти примусила її зупинитися. Вона зводить мене з розуму своєю убогою піанолою. Удень і вночі, цілодобово! Колись це був тихий і мирний дім.

– Але, відверто кажучи, ваш пес завжди гав…

– Інша була анітрохи не краща. Гидка жіночка. Завжди ходила коридорами зі своїми крякаючими подружками, кря-крякря, позаймають усе узбіччя своїми машинами-переростками. Тьху. Я не здивувалася, коли дізналася, що він проміняв її на іншу.

– Я впевнена, що містер Ґопнік…

– Фізіотерапевт за освітою. Боже милий, тепер це так називається? Тоді я взагалі головний парламентер Організації Об’єднаних Націй. – Вона промокнула обличчя хусткою.

– Наскільки я розумію, в Америці можна стати ким захочеш – у цьому її принада. – Я усміхнулася.

Жіночка звузила очі. Я стримувала посмішку.

– Ти англійка?

– Так. – Я сподівалася, що вона пом’якшиться. – А чому ви питаєте? У вас є родичі з Англії, місіс де Вітт?

– Не кажи нісенітницю. – Вона оглянула мене з голови до п’ят. – Я просто думала, що в англійок має бути почуття стилю. Вона розвернулася та, зневажливо махнувши рукою, пошкутильгала геть, а Дін Мартін ображено озирнувся на мене.

– Це та навіжена стара відьма з квартири навпроти? – вигукнула Аґнес, коли я м’яко зачинила двері. – Тьху. Нічого дивного в тому, що до неї ніколи ніхто не приходить. Жахливий висохлий шматок suszony dorsz12.

У повітрі зависла коротка тиша. Я почула, як вона гортає сторінки.

І тоді Аґнес заграла гучну драматичну мелодію, щосили вдаряючи по клавішах та втискаючи педаль у підлогу.

Я знову вдягла фірмову усмішку й, зітхнувши, подивилася на годинник. Ще дві години.

До мене прилітає Сем, він пробуде тут до вечора понеділка. Він забронював для нас готель у двох кварталах від Таймс-сквер. Ураховуючи слова Аґнес про те, що нам потрібно бути поруч, я попрохала її відпустити мене трохи раніше. Вона сказала «можливо» з нібито позитивною інтонацією, хоча в мене склалося чітке враження, що приїзд Сема на вихідні анітрохи її не радував. Та все-таки я бадьоро рушила до Пенсильванського вокзалу й сіла на потяг до аеропорту. Приїхавши трохи раніше, я ледь не тремтіла від хвилювання.

На табло прильотів було сказано, що літак Сема вже приземлився, а це означало, що він зараз чекає на свій багаж. Я поспішила до туалету, щоб ще раз перевірити свою зачіску та макіяж. Трохи спітніла від поспіху та переповненого потяга, я підправила туш для вій і помаду, а також швиденько розчесалася. На мені були бірюзові шовкові кюлоти, чорна сорочка поло й чорні чоботи. Мені хотілося бути схожою на себе, але водночас виглядати так, немов я невловимо змінилася, стала більш загадковою. Я ухилилася від утомленої на вигляд жінки з величезною валізою на колесах, бризнула на себе трохи парфумів і з осудом подивилася на жінку в дзеркалі, котра зустрічає коханого в міжнародних аеропортах.

Проте, хоч як би сильно калатало моє серце, я вийшла й нервово подивилася на табло. Ми не бачилися лише місяць. Цей чоловік бачив мене в будь-якому стані: зламану, перелякану, сумну, веселу й усе одно полюбив мене. Він той самий Сем. Мій Сем. Ніщо не змінилося з того дня, коли він уперше подзвонив у мої двері та зніяковіло запросив мене на побачення через домофон.

На табло й досі було написано: «В ОЧІКУВАННІ БАГАЖУ».

Я спробувала зазирнути за огорожу, знов переконалася, що моя зачіска в порядку, й уп’ялася у подвійні двері, мимоволі усміхаючись на радісний вереск пар, котрі зустрілися після довгої розлуки. Вже через хвильку це будемо ми. Я глибоко вдихнула, помітивши, що в мене спітніли долоні. Із зони прильотів виходила цівка людей, і моє обличчя поступово почало набувати нетерпляче-сердитого виразу – брови піднялися, немов у політика, котрий помилився в натовпі.

Діставши хустку з сумки, я знов просканувала юрбу. Там, у декількох метрах від мене, у шаленому потоці людей, стояв Сем, на голову вищий за всіх інших, і сканував натовп, як і я. Я невиразно вибачилася перед людиною праворуч і кинулася до нього. Він різко обернувся й випадково огрів мене сумкою по гомілці.

– Ой, дідько. Усе добре? Лу?.. Лу?

Я вхопилася за ногу, намагаючись не вилаятися. Мої очі наповнилися сльозами, а голос зламався.

– Де твоя валіза?! – сказала я, зціпивши зуби. – Не можу повірити, що я пропустила наше возз’єднання! Я була в туалеті!

– Я приїхав лише з ручною поклажею. – Він поклав руку мені на плече. – Як твоя нога?

– Але ж я усе спланувала! У мене навіть є табличка! – Я дістала роздрукований і ламінований папірець із піджака, намагаючись ігнорувати пульсуючий біль у гомілці. НАЙПРИВАБЛИВІШИЙ ФЕЛЬДШЕР НА СВІТІ. – Цей момент мав стати визначним у наших відносинах. Один із тих моментів, про котрі згадуєш із теплом у серці: «Ах, пам’ятаєш, як я тоді зустріла тебе в аеропорту?»

– Цей момент усе одно дуже приємний, – з надією промовив він. – Я радий тебе бачити.

– Радий мене бачити?

– Дуже радий. Я дуже радий тебе бачити. Пробач. Я виснажений. Геть не спав.

Я потерла ногу. Ми з хвилину просто дивилися одне на одного.

– Ні, мені не подобається, – мовила я. – Тобі доведеться знов іти.

– Куди?

– До огорожі. Щоб я змогла зробити те, що хотіла, – затамувати дух, а потім підбігти до тебе, і тоді ми поцілуємося й почнемо все спочатку.

Він витріщився на мене.

– Серйозно?

– Воно того варте. Ну ж бо. Будь ласка.

Йому знадобилося ще декілька секунд, щоб переконатися, що я не жартую. Тільки тоді він розвернувся й пішов туди, звідки прийшов. Декілька людей невдоволено цикнули, зиркаючи на нього.

– Досить! – голосно вигукнула я. – Цього вистачить!

Але він мене не чув. Він просто йшов, аж до самих дверей – у мене навіть зародився страх, що він може сісти в літак і полетіти додому.