Володимир Наумович Міхановський - Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський

class="book">— Але тобі невтямки, що вона привезла цікаву інформацію. Фотокартки, як підозрюють, живих створінь… Радіосигнали, котрих ніяк не щастить розшифрувати…

Я починав здогадуватися, в чому річ.

— Мені поталанило спіймати повідомлення, — рівним голосом Миколи Михайловича казав далі Мерліс. — Щойно Координаційна рада Землі ухвалила послати на Плутон нашу партію.

— І для цього…

— І для цього вони поклали прискорити весь хід навчання, — закінчив Мерліс. — Бачиш, якби не я, ти дізнався б про це все тільки завтра.

3 квітня

Удень розв’язав за чотири хвилини (замість належних дванадцяти) досить складну задачу з царини теорії ймовірності. Це останнє завдання з тих, котрі належить виконувати в стані нерухомості чи принаймні не полишаючи кімнати.

Микола Михайлович сказав, що за два-три дні мені — достроково! — буде надано право на вільне пересування. За два-три дні настане хвилина, котрої я чекав мало не три роки. Та раніше вона видавалася мені безмежно далекою, а тепер така близька!

6 квітня

Сором зізнатися, але я хвилююсь. Так, хвилююсь! Я відчуваю, як прискорюються процеси обміну і сильніше б’ється моє атомне серце. Невже через кілька хвилин я стоятиму просто неба? Неба! Того самого неба, що стільки літ штурмують сміливці — земляни і ми, їхні вірні помічники!

Востаннє кидаю погляд на шведську стінку, довжелезні стелажі з книжками, мікрофільмами й розмаїтою апаратурою. Хоч би що я побачив, хоч би де я побував, я пам’ятатиму цю кімнату завжди.

Кроки! Вони ще в кінці коридора, але наближаються. Це хода Антона Макаровича. Він без автокара. Я ворушу всіма дванадцятьма кінцівками. Зараз відчиняться двері, і я переступлю поріг.

Я зіскочу з тераси і гукну неголосно:

— Здрастуй, Земле! Здрастуй, небо!

ЗАЙВА ЛАНКА


ПОГРАБУВАННЯ БАНКУ

Дурниці ти варнякаєш, Грандо. Дурниці! Як це не почути, коли тут он скільки навергано.

— Але…

— Просто вночі ти залишав свій пост, ось і все.

— Де ж я міг бути?

— Не знаю! Може, знову бігав лічити листя на деревах міського парку чи кількість шпиць у колесах велосипедів, що проїздять повз тебе.

— Клянуся Головною Машиною, містере Мельдерлінг! Я нікуди не відходив ані на хвилину. Цілу ніч чатував.

— Чатував і не почув, як автогеном розрізають сейф?!

— Автоген був безшумний, пане…

— Безшумний! А двері в банк зламали теж безшумно?

Грандо винувато мовчав, похнюпивши голову.

— Старий ти, видно, став, голубе, — сказав містер Мельдерлінг. За таку провину тебе належало б викинути на брухт!

— Змилуйтесь, містере Мельдерлінг! Вибачте цього разу. Адже я мало не півтори сотні літ вірою і правдою прислужуюсь Компанії. Обіцяю, що нічого такого більше не буде!

— Якби в тебе пильність була так саморозвинена, як і самозбереження! Це було б непогано, дідько б тебе взяв! Але як це ти з твоєю чутливістю… Ні, не розумію, — розвів довгими, схожими на клешні руками Мельдерлінг.

За вузеньким вікном сторожки ледь позначився блідий невеселий світанок.

— А що це ти тулишся весь час у кутку? — знову загримів по паузі містер Мельдерлінг. — Нумо, вийди на світло.

Грандо неохоче виконав наказ.

— Іще, іще, — заохочував містер Мельдерлінг, — не соромся, ось так.

Грандо перевальки вибрів на середину сторожки, прагнучи чомусь стати до містера Мельдерлінга боком. Та натреноване око начальника, здавалося, бачило все наскрізь.

— Що це в тебе за щокою? — крикнув містер Мельдерлінг. — Давай-но сюди! Та швидше!

Грандо, украй спантеличений, дістав із-за щоки й простяг своєму шефові якийсь невеличкий предмет.

— Цього ще бракувало! — верескливий голос містера нагадував крик поросяти під ножем. — Вони спокусили тебе звичайнісіньким шматочком намагніченого заліза? Кинули тобі його, мов задрипаному собаці кістку. І ти продав господаря! От і охороняй банк із такими запроданцями! Негайно біжи в майстерню і скажи, що я звелів розібрати тебе на деталі. Можливо, хоч транзистори та реле на що-небудь знадобляться.

Містер Мельдерлінг важким поглядом провів згорбленого Грандо, сердито подумав: “Навіть віри не ймеш, що “Уестерн компані” може випускати таке барахло”.

Пройшовши по алеї, приречений Грандо зник за поворотом.

Містер Мельдерлінг зітхнув і подався у своїх справах, ледве чутно поскрипуючи на ходу: він теж був робот.

ПАРІ

— Лаго, я до тебе! — гукнув захеканий лаборант, зупинившись на мить у дверях.

— Бачу, що до мене, Джоні, — спокійно відказав Лаго, копирсаючись в осцилографі.

— Слухай-но, Лаго, — сказав хлопець, — ти повинен мене виручити.

— Чому повинен? — пробасив робот.

— Ет, не прискіпуйся до слів. Просто я прошу тебе.

— Це інша річ.

— Прошу ось про що. Ти ж граєш у шахи?

— Припустимо, — поважно зронив Лаго, навіть інтонацією наслідуючи шефа.

— І граєш на рівні міжпланетного гросмейстера, — гаряче додав Джоні й відкинув рудого чуба.