Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

Взяв дурник із собою сокиру і вирушив до лісу. Ходив-ходив по лісу і вгледів високу сосну — верхівкою хмар сягає, а обхопити її можна хіба втрьох.

Зрубав він сосну, почав од гілок очищати. Підійшов до нього дідок.

— Здрастуй, — каже, — синку!

— Здрастуйте, дідусю!

— Що це ти, синку, робиш, навіщо таке велике дерево зрубав?

— Та ось, дідусю, цар обіцяв віддати свою дочку заміж за того, хто йому летючий корабель збудує, я й будую.

— А хіба ти зможеш такий корабель змайструвати? Це діло непросте, певно, й не впораєшся.

— Просте не просте, а спробувати треба: мо’, впораюсь. Ось і ви до речі підійшли: старі люди досвідчені, багато знають. Може, ви мені щось і порадите.

Дідок каже:

— Ну, коли просиш поради, слухай: візьми свою сокиру і обтеши цю сосну з боків. Ось так!

І показав, як треба обтесувати.

Послухав хлопець старого — обтесав сосну так, як той показав. Обтесує він, дивується: сокира сама так і ходить, так і ходить!

— Тепер, — каже дідок, — оброби сосну з кінців. Ось так і ось так!

Дурник дідові слова повз вуха не пропускає: як старий показує, так він і робить. Закінчив роботу, дід похвалив його і каже:

— Ну, тепер не гріх відпочити і підживитися трохи.

— Ех, дідусю, — каже дурник, — для мене їжа знайдеться. Оцей окраєць черствий. А вас же чим пригостити? Ви, певно, і не вгризете мого гостинця.

— Ану, синку, — каже дідок, — дай-но свій окраєць!

Дурник подав йому окраєць. Дідок узяв його в руки, подивився, помацав і каже:

— Не такий уже й черствий твій окраєць!

І подав його дурнику. Взяв дурник окраєць — очам своїм не вірить: перетворився окраєць на м’який білий коровай.

Як поїли, старий і каже:

— Ну, тепер будемо вітрила чіпляти.

І дістав з-за пазухи відріз полотна. Дід показує, дурник старається, на совість усе робить — і вітрила поставлені.

— Сідай тепер у свій корабель, — каже дід, — і лети, куди тобі треба. Та дивись, пам’ятай мій наказ: дорогою бери у свій корабель усякого, кого зустрінеш!

Тут вони і попрощались. Старий своєю дорогою пішов, а дурник на свій корабель сів, вітрила розправив. Надулись вітрила, піднявся корабель у небо, полетів швидше сокола. Летить трохи нижче хмар ходячих, трохи вище лісів стоячих…

Летів-летів дурник і бачить: лежить на дорозі чоловік — вухом до сирої землі припав. Спустився він і каже:

— Здрастуйте, дядечку!

— Здоров, парубче!

— Що це ви робите?

— Слухаю я, що на тому кінці землі діється.

— А що ж там діється, дядечку?

— Співають-заливаються там пташки голосисті, одна від одної краще!

— Який же ви слуховитий! Сідайте до мене в корабель, полетимо разом.

Слухайло не став відмовлятися, сів на корабель, і полетіли вони далі.

Летіли-летіли, бачать: стрибає чоловік на одній нозі, а друга до вуха прив’язана.

— Здрастуйте, дядечку!

— Здоров, парубче!

— Чого це ви на одній нозі стрибаєте?

— Та якщо я другу ногу одв’яжу, то за три кроки весь світ переступлю!

— Он який ви прудкий! Сідайте до нас.

Скороходець відмовлятися не став, заліз у корабель, і полетіли вони далі. Багато чи мало пролетіли, дивляться: стоїть чоловік із рушницею, приціляється. А в що налучається — хтозна.

— Здрастуйте, дядечку! В кого ви приціляєтесь — ні звіра, ні птаха не видно?

— Ич, які ви! Та я й не стану близько стріляти. Приціляюся я в тетерука, що сидить на дереві миль за тисячу звідси. Отака стрільба мені до душі!

— Сідайте з нами, полетимо разом!

Сів і Стрілько, і полетіли всі вони далі. Летіли вони, летіли і бачать: іде чоловік, несе на спині величезний лантух хліба.

— Здрастуйте, дядечку! Куди йдете?

— Іду роздобути собі хліба на обід.

— Навіщо ж вам іще хліб? У вас і так повний мішок!

— Та що тут! Цього хліба мені на один зуб. А щоб насититись, мені треба у сто разів більше!

— Он як! Сідайте до нас у корабель, полетимо разом.

Сів і Ненажера в корабель, полетіли вони далі. Над лісами летять, над полями летять, над річками летять, над селами й хуторами летять. Дивляться: ходить чоловік біля великого озера, головою хитає.

— Здрастуйте, дядечку! Що це ви шукаєте?

— Пити хочу, от і шукаю, де б напитися.

— Так перед вами ж ціле озеро! Пийте, скільки влізе!

— Цієї води мені на один ковток.

Здивувався дурник, здивувалися його товариші й кажуть:

— Не горюй, знайдеться і для тебе вода. Сідай із нами на корабель, полетимо далеко, буде тобі багато води!

Випивайло сів на корабель, і полетіли вони далі. Скільки летіли — невідомо, аж бачать: іде чоловік до лісу, а за плечима в нього в’язка хмизу.

— Здрастуйте, дядечку! Скажіть нам: навіщо ви в ліс хмиз тягнете?

— А це не простий хмиз. Коли розкидати його, враз ціле військо з’явиться.

— Сідайте, дядьку, з нами!

І цей сів до них. Полетіли вони далі.

Летіли-летіли, дивляться: іде дід, несе околот соломи.

— Здрастуйте, дідусю, сива голівонько! Куди це ви солому несете?

— В село.

— А хіба в селі соломи нема?

— Соломи багато, а такої нема.

— А яка ж вона у вас?

— А от яка: розкидаєш її спекотним літом