Віктор Платонович Петров - Походження українського народу

Європі її мішанину з нордійською расою звуть динарською расою» (ст. 22). Або, як нотує автор далі: «Дунайсько-чорноморська галузь цієї раси зветься динарською расою» (ст. 29).

Визначивши представників однієї з цих неолітичних рас на Україні як динарців, проф. В.Щербаківський характеризує других як індогерманців. «Номади були за неоліту високі і довгоголові і, безперечно, належали до раси індогерманської» (ст. 50). «Ар-хеологічно ця раса визначається корченими охрова-ними похоронами під високими могилами, бойовими кам’яними просвердленими топірцями та... дуже характеристичною шнуровою керамікою» (ст. 46). «В кінці неолітичної доби індогерманці розповсюдили майже по цілій Європі і скрізь рознесли як докази свого розповсюдження шнурову кераміку і бойові шліфовані топірці» (ст. 47). «В досить глибоких ямах лежали скелети в скорченому стані і майже завжди посипані... охрою. Черепи цих покійників завжди довгоголові» (ст. 39).

Дальший расово-генетичний процес на території України проф. В.Щербаківський малює як процес змішання цих двох рас, що стався внаслідок завоювання хліборобів-динарців номадами-індогермана-ми та їх дальшого співжиття. Повертаючись знов до зачеплених питань наприкінці своєї книги, проф. Щербаківський пише: «Скрізь субстрантною расою була раса динарська, а панівною раса індогерманська» (ст. 142). «На нашій території обидві складові частини нашого народу – і панівна індогерманська (трацька), і субстрантна – трипільсько-гіперборейська – жили увесь час від неолітичної доби» (ст. 127). "В дальшім воно (трипільське населення) мішалось з патріярхальним населенням шнурової кераміки та кам’яних бойових топірців і в дальшім процесі вже в бронзовий період, мабуть, стратило мальовану кераміку" (ст. 42). «Від співжиття цих двох елементів почала мішатися і мова. Мова хліборобів (кавказько-малоазійська) стала поступово індогерманізуватися» (ст. 50). Яфети-динарці індогерманізуються, і цей процес індогерманізації динарців проф. Щербаківський і трактує як процес творення праслов’ян. Кінець-кінцем він формулює свій підсумковий погляд так: «Українців, балканських слов’ян, чехів, словаків та поляків об’єднує присутність передньоазійської, або динарської, раси, якої у білорусів і москалів зовсім нема. Це показує, що з праслов’ян вийшли тільки балканські слов’яни, українці та західні слов’яни, тобто чехи, словаки, поляки. Праслов’яни безпосередньо перейшли в ці народи, бо в їх складі є раса динарська, яка була необхідна як субстрат для утворення праслов’янської мови» (ст. 141). «Де не було субстратного хліборобського народу паскової неолітичної, або мальованої, кераміки, там не могло бути і жадного праслов’янського племені» (ст. 127).

Так виглядає расово-генетичний процес на території України за проф. В.Щербаківським. Неважко помітити, що В.Щербаківський в питанні про розмежування окремих слов’янських народів за расовою їх приналежністю розвиває далі, як і Вовк – Рудницький, погляди Амі – Денікера. Так само, як і останні, він об’єднує українців в одну групу з південними (балканськими) слов’янами. Західних слов’ян до цієї групи він, однак, відносить не тільки чехів, як це робили зазначені антропологи, але і поляків. Подібно до більшости своїх попередників, він характеризує расове цю групу як динарську з цією разом з тим відміною одних, що коли проф. Вовк казав про приналежність до динарської раси сучасної української людности, – Щербаківський цю тезу переміщує в історичну перспективу і питання про динарську расу трактує в аспекті неолітичної доби. За В.Щербаківським, носіями динарської раси на Україні в 3–2 тисячолітті були люди т.зв. трипільської культури. Ця постановка проблеми «расової автохтонности» українців у проф. Щербаківського збігається

3 твердженням відомого археолога, основоположника археологічної науки в Україні В.В.Хвойки, який в своїй праці 1910 р. «Древние обитатели среднего Приднепровья» висунув аналогічну думку про безперервність расово-генетичного процесу на Україні від часів трипільської культури до наших днів.

Наші археологічні знання пішли в річищі Хвойчи-ної студії, але з часів Хвойки вони значно поширилися. Вони поглибилися, набули широкого обсягу. Розкопки неолітичного могильника на р. Самарі біля Ігрені (проф. Міллера), знахідка черепа в Халепі на Коломищині біля Трипілля, відкриті при розопках жител в трипільських селищах (Володимирівці і інших місцях) глиняні статуетки виразно ствердили так званий «арменоїдний» (або «баскоїдний») антропологічний тип індогерманського неолітичного населення України. Неважко помітити також близькість даного типу з «хетітами» з Малої Азії.

Але саме можливість на підставі хоча б і цього, досить, зрештою, обмеженого матеріялу встановити расовий тип трипільської людности примушує нас відзначити різницю між антропологічним типом населення України за наших часів і часів неоліту. Різко скошене чоло, вірлячий ніс, витягнене вниз обличчя, що визначали давнійший антропологічний тип «трипільців», перестали бути характеристичною ознакою для сучасної української людности. Вірлячий ніс поступився прямому, зникла різка скошеність чола. Те-иерішня українська людність не належить до неолітичного «арменоїдного» расового типу, репрезентованого в третьому тисячолітті до Різдва на території України трипільською людністю, як і мова українська грунтовно відрізняється від яфетичних мов Кавказу та Малої Азії, не маючи з ними нічого спільного. Якщо ж все ж таки говорити про зв’язок сучасної української людности з трипільською, то. в кожнім разі тільки як про зв’язок генетичний, трасформацію, цілковите перетворення антропологічного типу. Іншими словами, такою мірою, якою взагалі можна говорити про культурно-історичний зв’язок «неоліту» з наявними етнографічними культурами Європи, про перехід від «яфетичних> мов до індогерманських, про те, що неолітичні раси Європи були «субстратом» для витворення сучасних європейських рас. З цього погляду дуже характерний той процес, що відбувався на Україні в післятрипільський період. Тут насамперед треба відзначити глибокий розрив між двома епохами,

Трипільська культура на території України зникає. В житті країни відбувається різкий злам. Селища спалюються і знищуються. На основі знищеної трипільської культури витворюється зовсім інша культура, істотно відмінна від попередньої. Вершник витискає хлібороба й опановує становищем. Стадо змінює свій склад. Якщо трипільське стадо репрезентувала велика рогата худоба і присутність коня майже не засвідчена кістковими залишками для тієї доби, то тепер на перший план виступає кінь, і велика рогата худоба поступається місцем дрібній. Разом з тим змінюється й топографічне розташування селищ. За трипільських часів селища розташовувалися на відкритих місцях. Тепер вони переносяться на високі берегові маси й певне зміцнюються. Тепер це селища-бурги. їх місце розташування відповідає топографічному розташуванню городищ за середньовіччя. Мальована кераміка, в свою чергу, поступається шнуровій, але та ознака, що мальована кераміка не зникає зовсім й шнурова сполучується з мальованою, це свідчить, що розрив, який стався, не був остаточний. Трипілля знищено, з ним скінчено, країна змінила своє обличчя, та в з’єднанні з шнуровою ця мальована кераміка, успадкована від попередньої доби, в загальній зміненій обстановці ще зберігає свій дотеперішній репрезентативний характер. Ця культура (з другого тисячоліття до Христа) була властива однаково