Андраш Беркеші - Агент №13

не виникне. Все це я наводжу для прикладу, щоб ти зрозумів, як він тебе любить.

— Не дуже зрозумів, але нехай буде так. Ти ж знаєш добре, що я не тільки поважаю, а й люблю дядечка Мате. Та якби ти бачила, як він розмовляв з Губером, то й сама здивувалась би.

Жінка здула попіл із сигарети.

— Мате ввічлива людина. Таким був ще замолоду. Сусіди обожнювали його. Служницям, навіть прибиральницям і тим казав: «Цілую ручки». А розмовляв так витончено, гарно, що ми, молодші, слухали його, пороззявлявши роти. Старші люди теж були про нього такої ж думки. Я певна, Мате навіть в особі убивці вбачає насамперед людину. Звичайно, це його велика вада. До Губера вів ставиться так само ввічливо, як і до всіх. Не розумію, чому це вразило тебе саме тепер?

— Може, ти кажеш правду, — мовив Казимир і встав. — Ходімо.

— А взагалі ти якої думки про Губера? — запитала жінка, ледве встигаючи за сином.

— Здається, розумний чоловік. Тільки ніяк не доберу, для чого йому потрібно було віч-на-віч говорити з полковником?

Жінка завмерла.

— З полковником Карою?

— Так. Він сказав: «Чи можна з вами поговорити наодинці, пане полковнику?»

— Цього ти мені досі не казав.

— Я тільки-но згадав про це.

Жінка пішла далі, похнюпившись, ніби шукаючи чогось на землі.

В кафе зустріли Шалго. Як звичайно, старий сидів у закутку, біля вікна. Попихкуючи сигарою, читав газету. На столі перед ним лежало кілька аркушів паперу.

— Ми вам не заважатимемо? — запитав Казимир.

Шалго підвів голову, похапцем згорнув свої нотатки і посміхнувся.

— Що ви, що ви! Навпаки, я дуже радий вас бачити. — І глянув на Бланку: — Як ви себе почуваєте, шановна пані?

— Завжди кепсько, коли пас побачу, Оскаре, — відказала Бланка, сідаючи. — Ви знову так виглядаєте, ніби хтось висипав вам на коліна цілу миску попелу. Ніяк не зрозумію, як бідолашна Ліза може терпіти такого неохайного старого, як ви.

Шалго оглянув себе, змахнув з колін попіл, і в його очах застрибали грайливі іскорки.

— Ліза любить мою душу, — відповів він. — Мою чисту, щиру душу.

Казимир засміявся і замовив у офіціанта дві порції морозива.

— Стривай-но, Янчі, — кинув Шалго офіціантові. — Я хочу розрахуватися.

— Ми вам заважаємо? — спитала Бланка.

— Ні-ні! Я вже й так збирався іти. — Він поклав на стіл гроші, офіціант подякував і пішов.

— Додому? — запитав Казимир, закурюючи.

— Ні. Якщо скажу куди, не повіриш. Іду кататися на човні.

— В таку спеку? — здивувалася Бланка. — Мозок закипить!

— Нічого не вдієш, лікар приписав, — відповів Шалго. — Щодня мушу по три кілометри веслувати. Від ожиріння. Ви навіть уявити собі не можете, Бланко, яким я був худорлявим парубком замолоду. Не вірите?…

— Дійсно, не віриться, — засміялася жінка, пробуючи собі уявити молодого, стрункого Шалго.

Повернувся молодий офіціант і поклав на стіл морозиво.

Шалго вийшов з кафе. Мружачись на сонце, він натягнув на голову свій поношений солом'яний капелюх і неквапливо почвалав у бік селища.

У селищній Раді вже чокали на нього Фелмері та Балінт.

— Які новини? — поцікавився він у лейтенанта. — Мали розмову з Домбаї?

— Так точно, — відрапортував Фелмері й передав шефові пакет. — Тут усе, що ви просили. Небагато, але, певно, знайдеться щось корисне. Товариш Домбаї пообіцяв, що о дев'ятій вечора дасть додаткові відомості.

Шалго розірвав конверт і заглибився у зміст донесення, мимоволі зсунувши солом'яний капелюх на потилицю. Фелмері уважно стежив за виразом обличчя старого, але не помічав на ньому ніяких змін.

— Є щось корисного, татусю? — запитав Балінт, підморгнувши лейтенантові.

— Небагато, правда, але й це годиться для початку, — відповів Шалго і заховав донесення в задню кишеню своїх полотняних брюк. Потім зручно вмостився в старому кріслі й витер зворотною стороною пухкої долоні спітнілий лоб.

— Чи є в тебе вільні люди? — спитав він майора, що стояв біля розчиненого вікна і дивився у сусідній двір, де хлопці грали в футбол.

— Навіщо? — здивувався Балінт, сідаючи на підвіконня і дістаючи з кишені сигарети.

— У Фюреді працює один молодий чоловік з Будапешта, інженер-оформлювач. Керує внутрішнім оформленням ресторану «Мадяр тенгер»[7]. Звуть його Гейза Салаї. Треба було б дізнатися про нього дещо. Послав би ти туди когось, хто добре знає місцеві умови, га?

— Який це Салаї? — незадоволено запитав майор. Йому не сподобалось, що Шалго говорить з ним, як із слідчим-початківцем. Що подумає про нього цей молодий лейтенант з Будапешта? Безперечно, Шалго має великі заслуги. Та й голова в нього, звичайно, неабияка, є чому повчитися. Але, зрештою, старик уже пенсіонер, а він — офіцер, при виконанні службових обов'язків…

— Салаї? — відгукнувся Шалго. — Поки я знаю про нього лише те, що він мас зв'язок з двоюрідною сестрою Меннела.

— З Беатою Кюрті?

— Так. Ой, мало не забув. А як там її супутник?

— Стежимо за ними, — доповів майор. — Дівчина ще не виходила з номера. Проте Тібор Сюч спускався в кафе, пив коньяк, розмовляв з Берці, потім пройшовся по пляжу і довго бесідував з Адамом Рустемом.

— Це вже цікаво, — прицмокнув Шалго, що завжди свідчило про його задоволення. — Дужо цікаво. Треба б дізнатися, давно вони знайомі… чи, може, познайомилися тільки тут?

Балінт випустив дим і засміявся:

— Який варіант більше підходить для вашої версії?

— Якби вони були знайомі раніше.

— Вам поталанило. Наші люди, які стежать за ними, доповіли, що вони віталися як давні знайомі. — Балінт встав і випростався. — Я їду у Фюред. — Він глянув на годинник. — О пів на дев'яту повернуся. Не маєте бажання поїхати