Віктор Васильович Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

ніби я щойно їх пережив. Воно ставало дедалі потужнішим, і вже останньої миті легко вислизнуло за межі моєї пам’яті, освітивши події, які були для мене ще невідомими…

…Ткач замовк. Поки він розповідав, змінилася вахта. Тепер від свердловини долинало рівномірне гудіння, яке вряди-годи перебивалося металевим лясканням. Вівсяне поле в променях призахідного сонця відливало жовтизною. Ткач, який досі лежав нерухомо, нарешті сів.

— Не подумайте тільки, — озвався він, уникаючи дивитися в мій бік, — що бачене під час того дивного марення вказало мені шлях до порятунку. У напівпритомному стані, в якому я тоді перебував, часточка моєї свідомості сприймала те видиво, як галюцинації, не більше. Хоча галюцинації ті «монтувалися» не з уривків, як це трапляється при звичайному маренні, а із завершених картин. Фрагментами ж у тому калейдоскопі споминів були тільки знання. З тих знань і народжувалося пояснення дивного стану моєї свідомості: міріади часточок кварцу, гірського кришталю, кальциту та інших мінералів, стикаючись між собою і залізним кузовом «тойоти», генерують п’єзоелектричне поле, яке діє на рідкий кристал мозку. Змушує його вузли коливатися з невластивою для них частотою. А жарота й надзвичайна сухість повітря цьому сприяють.

Зараз уже не можу з певністю сказати, чи пояснення того дивного стану народилося під час марення, а чи докотилося, як і вся інформація про наші подальші поневіряння, з майбутнього…

Тим. часом Омар, який так важко пережив, хамсин, спрагу переносив краще, ніж я. Власне, це його постріл, вивів мене із забуття. Коли я розплющив очі, почувши звук того пострілу, перше, що побачив, — море світла. Пісок перлисто іскрився в скісному промінні. Вдалині по всьому фронту відсувалася руда стіна куряви. Омар зі «шмайсером» у руках намагався піймати на мушку варана. Але вертка тварина щораз зникала, ніби пірнала в піщані хвилі. Все це я сприймав, як кадри з фільму, котрий уже колись бачив. «Зараз мавр зробить ще один постріл, — подумалося мені, — але не влучить». Так воно й сталося. Коли ж Омар здійняв руки до неба, волаючи про милість, я побачив, що вони в нього неприродно темні. Такою ж темно-коричневою стала й моя шкіра.

А кожна клітина тіла благала: «Пити! Пити! Пити!»

Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.

— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською мовою.

— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.

Мені й в голову не прийшло здивуватися. Очевидно, Омар зрозумів мене не через мову, а в якийсь інший спосіб.

Мавр почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що й мені тисне в грудях. Потому почав зріти протест.

Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало і двигун глух. Пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск автомобіля боляче різонув очі. Ледь стало сили, щоб підняти кришку капота… І тут я оторопів від несподіванки: прозорий бачок для води, щоб промивати лобове скло, на чверть був заповнений чистою водою! Це майже склянка… Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові м’який дотик долоні моєї вчительки. Але Омар нічого не помітив, мене закривала кришка капота. М’яка рука все ще лежала на моїй голові. Я її відчував і тоді, коли ділив воду в дві чашки і коли одну з них вкладав у тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, відтак чашка мавра виявилася трохи повнішою.

Після тих ста (а може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатися здатність мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я «прокрутив» уже вдруге.

Я сказав Омарові:

— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.

В очах мавра не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалення. Движок завівся. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб натиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачало сили.

«Тойота» знову застрибала по барханах. Проїхавши зо два кілометри, ми уткнулися в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на кордоні з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.

Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву потикатися не варто. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася з південного заходу на північний схід скільки сягало око.

Тим часом сили, що з’явилися були по тих кількох ковтках води, швидко танули. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав «колись бачену» картину: Омар із «шмайсером» в руках переходив від бархана до бархана. Нарешті почувся постріл. Велика піщанка, майнувши довгим хвостом, безслідно щезла. В мені раптом завирувала злість на Омара. «Мамула, не міг влучити в ту паскудну тварину!» — подумав я, силкуючись вийти з машини.

— Омаре, а дайте-но сюди зброю!

У цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Це було останнє, що я почув, падаючи на пісок і втрачаючи свідомість.

Поряд з моєю головою виросло два деревця тамариксу. Не зразу я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі й, здавалося, росли в піску. «Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають із землі, як дерева?»

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося — свідомість? життя? Мабуть, і те, й те. Згодом я зрозумів, що то була