Віктор Васильович Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

і я спізнав тієї безмірної тиші в безмежному просторі. Я чекав, що ось-ось вітер і пісок накинуться на автомобіль… Але то таки була тиша. Поруч спав Омар. Чалма зсунулась, і в слабкому світлі, котре ледь пробивалося крізь матове скло, було видно, що голова його стала білою.

Під колесами захрустіло. Мабуть, фаланги. Ми від’їхали від їхнього кишла, і я спинив машину. Весь безмежний простір здавався дном океану, воду якого було сильно змулено недавнім штормом. Омар вийшов з машини. Він ледь тримався на ногах. Повернувшись на схід, він почав молитись. Я тим часом клацнув двома защіпками над лобовим склом, крізь яке нічого вже не можна було розгледіти, й відхилив його на капот.

— Мосьє, — прохрипів мавр, — аллах послав нам важке випробування. Аби тільки цим воно скінчилося.

Ми їхали в пилюці вже близько години. Малі бархани долали, великі обминали. Сонце ще не зійшло, відтак єдиним нашим дороговказом був компас. Омар поволі оживав. Він розповів, що у нього сім дочок і шість синів. Що жінка має середню медичну освіту і через це діти в них майже не хворіють.

— А у вас, мосьє Алі, є діти? — запитав він несподівано.

— Є. Син.

— Один?! — здивувався. — Чого тільки один?

— Аллах не дав більше, — відказав я з усміхом.

До речі, посилання на аллаха — дуже зручний спосіб не казати правди і водночас не брехати. Наші балачки теж були способом відволікати увагу від проблеми води.

Скоро ми вибралися на високий бархан. Власне, то була гора утрамбованого піску, вкутана пиловим туманом. На сході вона випохилювалася в рівнину, а на заході здіймалася метрів на сто і мала форму підкови. Я сподівався побачити у низині поселення. А натомість попереду розкинувся дивний пейзаж. Здавалося, то був край жовтих діючих вулканів, біля підніжжя яких клубочилися руді випари… Щось заскніло всередині. Принишк і Омар. Ми зрозуміли без слів: заблукали.

— Що будемо діяти, друже? — запитав я.

— Не знаю, мосьє, — відказав мавр розгублено.

— Вам, мешканцеві пустелі, слід би й знати.

— Я житель Нуакшота, — заперечив він. — Хоча в юні роки, коли доводилося переховуватися від колоніальної жандармерії, пустеля була для нас надійним притулком.

Несподівано зродилося сонце. Воно нагадувало велику жовту диню на курному баштані. Та в міру того, як ми спускалися з бархана, диск сонця дедалі розчинявся в куряві й давав про себе знати тільки духотою. Ми, орієнтуючись за компасом, від’їхали п’ять кілометрів на північ, а тоді повернули на північний захід. Але навколо не стрічалося жодного знайомого орієнтиру. Пасма рудого пилу, де густіше, а де рідше, надійно маскували все довкола.

— Омаре, — озвався я, — хіба араби не виробили якихось порад для мандрівників, що потрапляють у подібні ситуації?

— Є така порада, — відказав мавр. — їхати в якомусь одному напрямку.

«У Сахарі вітер лягає і встає разом із сонцем», — каже арабське прислів’я. Що вище підбивалося сонце, то дужчав вітер. Та то вже був звичайний собі вітер. Тривоги він не викликав ні в мене, ні в Омара. Але ж ми не знали, куди їхати. До того ж рудий пил став неначе природною складовою повітря, проникав крізь запинала й, здавалося, вже розносився кров’ю по всьому організмові.

Почало припікати. Я впіймав себе на тому, що весь час думаю про воду. То на пам’ять приходили щасливі дні, коли рибалив із сином, то я згадував страшенну зливу в нашому місті, по якій невдовзі помер мій батько, то мені ввижалися контури артезіанської колонки, яких чимало вже є по Сахарі. Часом ми проїздили такі місця, де я відчував тиск води під двохсотметровою товщею порід. Це відчуття не здавалося мені дивним.

Ми випивали по п’ятдесят грамів води щогодини. Цього ледь-ледь вистачало, щоб не зомліти…

Остання чарка дісталась Омарові. Він підніс білу чашечку до запечених вуст і тримав її цілу вічність, ніби то був останній ковток життя. Тоді, пригубивши, передав мені.

— Омаре, це ваша порція, — несміливо заперечив я.

— Допивайте, не давайте їй випаровуватись… — прошепотів він.

Їхали ми ще хвилин сорок. І раптом я помітив, що руки мої перестають мені коритися. Машина почала робити зигзаги. Я ще встиг натиснути на гальма й знепритомнів. Але тільки на мить. Навіть Омар не зрозумів, що сталося.

— Стоп! — раптом прохрипів Омар. — Зупиніть машину.

Він вискочив майже на ходу.

— Сліди! Мосьє Алі, тут хтось проїхав!

Дорогу нам перетинали сліди шин, ледь присипані піском. Та мені досить було одного короткого погляду, щоб впізнати відбитки протекторів нашої «тойоти». Спостерігши мою реакцію, Омар теж збагнув у чім річ. Надія, що на мить осяйнула його обличчя, змінилася відчаєм. Він сів у машину й, схиливши голову на панель, обхопив її руками. А мені чогось прийшли на пам’ять слова пісні, яку на початку нашої подорожі співав Омар. В ній ішлося про Велику Пальмову Дорогу, що перетинає всю Маврітанію і обабіч якої в пустелі зеленіють оази. А прокладуть ту дорогу він (той, хто співає) і його сини.

Скільки ми сиділи, прибиті безнадією, важко сказати. Кожна мить здавалася вічністю. Недарма араби кажуть: «Муки спраги — частина мук пекла». У мене вже почалися світлові галюцинації: в заплющених очах щомиті мінялися кольори в незвичайних поєднаннях і в такому різкому контрасті, що ці уявні кольорові відчуття були справжніми тортурами. Водночас із безладних споминів і думок вибудовувалося щось схоже на залізничну колію, де кожна шпала — то якась важлива подія мого життя, а рейки — прожиті роки. Траплялося, «шпал» часто бракувало, вони мінялися місцями, завдаючи мені великої муки. Нарешті всі події, що будь-коли сталися зі мною — від першої і до останньої, вишикувалися в послідовний ряд. Тієї ж миті дивне світло осяяло минувшину. Воно швидко побігло по рейках моєї долі від самого її початку, роблячи спомини такими яскравими,